Цехмістер Софія

"Харківський ліцей № 66 Харківської міської ради ", 11-А клас.

Учитель, який надихнув на написання есе: Чайка Галина Іванівна

«Війна. Моя історія»

Мою історію треба розпочати десь за два тижні до початку повномасштабного вторгнення. Тоді одна із наших сусідок, яка, як на мене, завжди була і є наївною, спитала маму: “Як ви думаєте, буде війна? Я, наприклад, сумніваюся, але круп закупила трохи.”

Тоді думка про війну здавалася дивною …

Узагалі, у лютому 2022 року чотирнадцятилітня я була занадто зайнятою людиною для війн чи чогось подібного: мала друзів та родину, навчалася, тільки почала відчувати перші «прекрасні» моменти досі недосяжного підліткового успіху.

Отже…

Я - Софіїне періодичне безсоння (саме я не давала їй спати тоді, коли треба підготуватися до заліку з геометрії, що повинен би бути наступного дня).

Є щось дивне в повному сприйнятті речей навколо: коли очі бачать як ніколи, коли вуха чують сусідів навіть через розетку, коли відчуваєш дивні вібрації за вікном. Тоді усвідомлення дійсності зникає повністю, бо його замінюють сумніви і ти розчиняєшся у них.

Уперше за довгий час тато чергує вночі, на вулиці щось «бахкає», а я ніби єдина з усіх, хто не спить. І сумніви… Сумніви поглинають тоді, коли треба вставати та йти до сусідньої кімнати, щоб подивись у вікно, бо там краще видно. Сумніви тоді, коли треба розбудити маму та сказати “щось вибухає”, сумніви, бо тобі не повірили. Упевненість прийшла лише тоді, коли зателефонував тато й сказав про тривожну валізу. Після того, як з’явилася впевненість, мене поглинуло забуття: ніби дуже сильно вдарили по голові так, що все пливе й навіть руки не мають чітких контурів… Це тривало місяць. Коли зникло забуття - більше не було жодних точок опору - все звичне зруйнувалося, а новини про смерті (брутальні, ніби не людей вбито, а щось неживе) завдавали невимовного душевного болю й безсоння…

Я - Софіїне співчуття.

Я розривалася на частини: намагалася якось витримати мамині панічні атаки, бабусину апатію, холодну замкнутість тата. Хотіла звести до мінімуму вплив новин на всіх нас - хоча б трішки розбавити страшну тишу розмовою, жартом, чимось цікавим. На жаль, мене не вистачило… Тиша стала занадто гучною - і від неї просто не закрити вуха, не втекти, нічого…

Пообіцяла собі, що плакатиму тільки тоді, коли все закінчиться. Треба бути сильною. І, коли порушила цю обіцянку, зникли всі почуття.

Фото трупів і їхня кров на запиленому асфальті більше не викликали емоцій. Розповіді друзів (і тих, які залишилися в Харкові, і тих, які виїхали за кордон), прості щоденні проблеми – усе це більше не було настільки важливим, щоб заповнити мій день. Пропустити уроки? Легко! Краще провести час у парку на гойдалці, слухаючи музику (головне в навушниках, щоб не чути вибухів).

Але якісь емоції ще є. І тому малюю олійними фарбами квіти для мами, щоб «вона відчула їх аромат”. Починаю жити на зло всьому, знаходжу те, що, справді, подобається мені, а не іншим. Стаю новою. Якою? Покаже час…

Я - Софіїна егоїстичність (я - велика частина її, яка заслуговує всього найкращого).

Я не виїжджала з Харкова, не була вбитою, не голодувала, на мою голову не впала ракета. За це, здавалося, треба б бути вдячною чи то провидінню, чи то Богові. Але не згодна з цим, бо постійну небезпеку для мене створили люди - наші, так звані «сусіди», а не «вищі сили».

Чому «сусіди» такі жорстокі? Вони, на жаль, забули, мабуть, що кожен робить свій вибір і виховує в собі особистість, а не раба в натовпі.

Я – особистість. Себе створю сама. Не хочу бути жорстокою. І тільки собі я буду вдячною. Улітку мені стало зовсім не цікаво слухати новини. Це не означає, що війна для мене закінчилася. Ні - вона була поруч постійно, але в моєму сприйнятті, замість страшного монстра, великого та страшного, стала малою комахою, що іноді гудить над головою й відволікає. Настав час відновлення мого внутрішнього світу, можливо, егоїстичного, бо я - квантова фізика – досліджую себе нову, я - велика незавершена симфонія, яку сама пишу. Війна війною, але тільки так знайшла душевний простір для себе.

Я - Софіїна емоційна втома (навіть якщо щось і викликало в неї якісь почуття, вони були занадто сильні, щоб зрозуміти їх).

Ми живемо не у фантастичній теленовелі, а в реальному житті, і для продовження історії потрібно згадати найголовніше - родинні стосунки, класика. На жаль, війна була не просто ударом для нас, а стала своєрідним метеоритом, який знищив звичний світ.

Мама й тато дуже сильно посварилися…

Мама й бабуся дуже сильно посварилися…

Якщо бути дуже чесною, то я просто б спостерігала з попкорном за цією сімейною мелодрамою, бо не мала жодних емоційних сил (була дуже засмучена щодо поведінки всіх, іноді аж розбити чашку хотілося, але зупиняло те, що довелося б уламки прибирати), але щось треба було робити і якось рятувати сім’ю.

А як же увесь той простір, що так героїчно описувала до цього? Так, я почала заповнювати його новими речами. Наприклад, вивчила, якої любові потребує кожен член моєї родини - це виявилося дуже цікавим для спостереження, важливим для примирення та мого душевного спокою.

Так, які ж вони – мої рідні?

Один любить, щоб спеціально для нього постаралися та «зіроньку з неба дістали» і на «срібному блюдечку» подали, і зробить точно так для інших. Інший - у захваті від матеріальних подарунків і також буде щось давати у відповідь. Комусь достатньо, щоб з ним просто розмовляли частіше.

Родина - це не просто любити всіх та поважати, це велика кропітка праця. Можна будь-якими, здавалося б неважливими, дрібничками як засмутити, так і зробити щасливими своїх рідних, тому важливо пізнавати їх та їхні вподобання. Я була емоційно виснажена, але саме ця втома допомогла побачити особливості моїх рідних, спокійно їх проаналізувавши.

Я налагодила стосунки з родиною й отримала взамін повагу, знання, подарунки, посмішки і любов.

Я - Софіїна задоволеність та гордість собою (мені здається, я роблю її щасливою).

Почався перший воєнний навчальний рік, що був… ну, він був - і це щось значить. “Формат онлайн”, як його всі назвали, мені сподобався.

Літо, що минуло, також було цікавим. Я дуже розізлила сусідів своїм співом, але що вони мені зроблять? Розкажуть мамі? Так мій спів і їй теж не подобається, і не такий він вже й поганий – кращий ніж вічні прильоти та тривоги…

Я - Софіїна совість (мене немає).

Я, я, я. Мене багато і це все я. Війна зупинила Софію, 2007 року народження, вона вбила її колись у лютому 2022 року…

Відродилася нова Софія – водночас егоїстична, співчутлива, щаслива.

Поява нової Софії схожа на появу метелика: це спочатку противна гусениця, яку ніхто не любить, потім вона закривається в кокон, а потім – «бам»! Такий яскравий, гарний метелик.

От і я метелик - яскрава та гарна!

Зрозуміла: метелик чи ні, але не можна просто існувати, треба жити.

Кожен змінюється, тому що хоче кращого. Війна просто стала перевіркою нашої людяності і вміння жити по-справжньому. Варто втілювати свої мрії в реальність і не бути байдужим, адже з кожного маленького “я” народжується яскравий метелик, який зробить світ кращим.