Наша звичайнісінька сім'я народилася 18 липня 2004 року. Але для нас кожен член сім'ї особливий. У кожного є свої інтереси, смаки, друзі, улюблені місця та міста. І звичайно, усі ми дуже любимо наше місто Донецьк.
Це молоде місто, але в ньому зручна, розвинена інфраструктура, гарні парки й дуже багато дитячих майданчиків. Зараз, звичайно ж, воно переживає дуже важкі часи, як і всі ми, жителі.
Немає тієї колишньої свободи, свят і багато чого іншого. Багато людей залишилися без своїх будинків, а найстрашніше – без своїх близьких.
Чому ж ми досі тут живемо? Тому що віримо, що прийде день і все зло випарується, ніби його ніколи й не було. Ми знову зможемо сісти на потяг Донецького залізничного вокзалу й виїхати в будь-яке місто нашої рідної України.
Україна теж зараз переживає дуже складні часи, але ми молимося, щоб Господь зруйнував усе зло, щоб закінчився грабіж та обман і прості люди могли жити гідно.
Хотілося розповісти про нашу сім'ю і, як завжди, виходить писати про те, що болить. У нас є двоє прекрасних дітей. Старший Тимур, йому зараз 11 років, він вчиться у 5 класі, точніше, уже майже закінчив його. Молодша Аришка, 8 років, дуже весела та пустотлива. У нас особлива сім'я, ми всі любимо музику. Тато й мама – члени групи прославлення в євангельській церкві. Наші діти навчаються в музичній школі.
З Фондом [Ріната Ахметова] ми познайомилися, коли почалася кампанія з підтримки дітей з бронхіальною астмою. Одні з необхідних нам ліків (щодня) дуже зросли в ціні, ми не мали змоги купувати їх, бо з початком війни компанія, у якій працював наш тато, просто закрилася, а мама не працювала, тому що треба було постійно бути вдома з дітками.
Спочатку просто не вірилося, що таке може бути. Ми зазвичай просто так нічого не отримували. Ми дуже вдячні Фонду та Господу, що у важкі для нас часи ми не одні.
Наша мрія – щоб Тимурчик переріс своє захворювання, і нам ніколи не потрібні були б ліки. Я думаю, що всі батьки мріють про це.
Тому всім бажаємо насамперед здоров'я, миру та добробуту!
