Я з села в Пологівському районі. Ми в Запорізькій області, а біля нас - Донецька і Дніпропетровська.
Подзвонила мені сестра двоюрідна. Ми з нею 23 числа розмовляли, а 24-го я її питаю: «Роз’їхалися твої діти?» А вона каже: «Хіба ти не чула? Війна почалася!»
Ми з першого дня почули вибухи. Уже за півтора місяці не було ні світла, ні газу. Трохи побули там, а потім тікати зібралися. Виїхали. Зараз перебуваємо в Запорізькій області. Були в Запоріжжі два місяці, а потім приїхали ближче до дому. Думали, що скоро все закінчиться, а воно ніяк не закінчується. Мене взяла до себе сестри сім’я. Ми живемо разом: племінник, його жінка й діти.
Я сама квартиру не знайду, та й жити одній не хочеться. В моїй хаті вікна вибиті. Найважче те, що серце боліло. Я схудла, зуби посипалися всі. Здоров’я підвело. Тільки десь щось гупне – уже й трясусь.
Як почали гатити, то довелося тікати. Виїхали в обід, і до вечора вже доїхали до Запоріжжя. Усі, хто мав машини, сідали в них і тікали. Ракети літали над нами. Я в що була вдягнена, в тому і поїхала. У калоші теплі була взута посеред квітня. Тепер зима йде, потрібно чоботи купувати.
Нам привозили гуманітарку один чи два рази. У Запоріжжі також отримували щомісяця. Ми оформили виплати.
Боюся дуже за Запорізьку атомну станцію. Якщо буде вибух, то це кінець. Ми ж не знаємо, що в голові у Путіна коїться.
Додому хочеться. Будемо повертатись і щось робити. Батьківська хата стоїть, хоч і без вікон. Заколотимо чимось. Удома і стіни лікують. Головне – щоб мир настав.
