Не хочеться війни, уже набридла. Це депресивний стан. Це смерть...

Коли побачила літаки, що летять над головою (я залишалася сама вдома, поки чоловік із сином були в лісі), стало дуже страшно. Тієї миті я зрозуміла, що все серйозно й усвідомила, напевно, що таке страх. Я не боюся, але тут стало дуже страшно залишатися самій вдома. Телефоную чоловікові, він говорить: «Ми в лісі, а ти негайно в льох». Я залізла в льох, чекала, поки все скінчиться. Ось так я зрозуміла, що таке війна.

Роботи не було. Світла не було, готували на вогнищі, газу теж не було. Хотілося, щоб швидше це закінчилося, вийти на роботу, жити звичним життям. Ось такий був настрій.

Ми нікуди не виїжджали, із чоловіком і сином були тут – нікуди виїжджати і ні на що. У кого була можливість – ті виїжджали, пересиджували.

Автобуси не ходили. Ми тут жили без продуктів. Щось у нас було, пекли хліб, розпалювали багаття й на сковорідці робили оладки. Так і жили. Це потім, із часом наше село відкрили і потроху почали виїжджати, хліб нам привозити. А так важкувато було, але нічого, справилися.

Зараз не відчуваємо себе в безпеці. Останні дні голосно, шумно. Навіть дуже. Тому не можна сказати, що я спокійна, що нічого не буде. Такого зараз немає.

Через війну починаєш дорослішати. І твоя дитина дуже швидко подорослішала. Діти стали дуже багато розуміти того, чого не треба розуміти у 8-9 років.

Усі хочуть миру, давно хочуть миру.

Зараз дивишся – краса на вулиці, весна, усе цвіте... Жити й радіти, правда? Але дуже не порадієш, так що Бог його знає...

Ми оформили дитині статус дитини війни, тому що в дітей порушена психіка. Ми їздили в іншу країну до моєї бабусі, а в неї поруч аеропорт. Це було, напевно, у 2016 році, і дитина тікала. Я кажу: «Куди ти біжиш?» А він каже: «Літаки!» Це нормально? Він боїться звичайного аеропорту. Адже це не нормально.

Зараз пів на дванадцяту, а вже «бубух». Господи... Зараз, чесно кажучи, уже звикли й не відчуваємо небезпеки, а це погано.