Коваленко Анна, 11-а клас, Харківський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання — Гелеверя Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Звучить, мов ціла прірва, мовби цей проміжок часу і слово війна вкрай не зіставні. Втім хто з сьогочасного вельми прогресивного панства буде гаяти час на такі роздуми? Але така наша правда. Абсурдна й страхітлива правда, що огортає жахом і гіркотою в момент усвідомлення.

Здається, початок був тільки-но вчора. Я – мале невгамовне дівча, що не всидить і хвилини на місці, має безтурботне дитинство, власні плани на широке майбутнє, тепер між двох стін коридору з колись такими любими, а зараз украй небезпечними скляними дверима кімнат.

У 2014 мені було шість. Тоді щоночі мені снилися жахи, що війна підкралася до мого рідного міста. Я складаю свої найдорожчі речі у валізу, а батьки вирішують, куди їхати. Неочікувано для мене це стало реальністю.

24 лютого 5:56. Доволі не притаманний час для пробудження, утім мені завадив якийсь дивний шум гучних вантажівок. Хто буде їздити моїм тихим районом Салтівки в таку рань? Правильно, ніхто. Це були перші звуки канонад у місті. У звістку мами про початок війни я не могла повірити ще доволі довго. Усі новини й події того ранку мені здавалися якимсь сценарієм епічного фільму, в якому ми актори-статисти. От тільки ніхто не готовий був до такої ролі. 

Перші вісім діб були довгими, мов день бабака. Новини й повідомлення перепліталися в щільний нерозбірливий жмут, а кожен зайвий звук розбивав тишу на уламки.

У темряві ночі загострювався слух, що робило бомбардування й перестрілки вкрай нестерпними. Залишатися страшно, а їхати кудись – ще небезпечніше.

І ти сам на сам зі своїми думками й сподіваннями не бути похованою у власному домі.

Це тривало, допоки в мій будинок не влучила авіабомба.  Певно, найсюрреалістичніший день мого життя. 

Люди з тваринним жахом в очах, слова, які втрачають сенс і водночас починають важити як ніколи багато, запах пороху і диму, химерні язики полум'я з сусідського балкона і мотлох, недбало розкиданий по всьому подвір'ю… 

Усе стає несправжнім, коли в тебе забирають щось настільки дорогоцінне, як дім. Далі час плинув набагато швидше. Бомбосховище, численні переїзди, втрати, зміни, нові усвідомлення – і все це в моєму рідному Харкові, з яким ми проходимо такий тернистий шлях разом.

"Як ти?" – до болю знайомі два слова тепер для кожного українця. Кожен веде зараз не тільки зовнішню війну, а й внутрішню, ламаючись, перевтілюючись. Я – нова. Ці майже три роки війни зробили мене дорослішою раніше за відведений природою час. Змінилося моє сприйняття світу й ставлення до життя як такого. Я стала свідомішою, відповідальнішою, можливо, навіть упертішою. Я почала діяти, адже знаю, що завтра в мене може вже й не бути. 

Чи страшно мені жити в країні, де триває війна? Можливо. Проте я твердо переконана, що відповідальність за майбутнє України вже на моїх плечах і я його будуватиму. Я обираю такий шлях і з гордістю йтиму ним до кінця.