"Усе нагадувало фільм жахів"

Конюх Наталія Олександрівна, 16 років, учениця 11 класу ліцею «Гарант» Лисичанської міської ради, м. Лисичанськ, Луганська обл.

Вчителька, що надихнула на написання – Уставицька Юлія Вікторівна

Конкурс есе "Один день"

На сторінці подій 2014 року провінційного міста Лисичанська й у моїй пам`яті назавжди закарбувались події липня!

Настало літо, почались канікули, на землю впали перші теплі сонячні промені, з’явився час, щоб почитати книжки, сходити з друзями на річку, просто робити ті речі, на які, не було часу раніше.

Підрив залізничного мосту, який зв'язував колишнє підприємство «Лисичанськ-сода» з промисловим майданчиком, розташованим на іншому боці ріки Сіверський Донець. Літаки, які злякали мене, 8-річну дівчинку:

- Мамо, а чому на літаках, не наш синьо-жовтий стяг, а якийсь інший, триколор ?

- Не переймайся, доню, я вірю, що ми в безпеці, бо в нас сильна армія, вони нас захистять!

29 червня 2014 року я з мамою вирішили навідати бабусю. Зупинка автобуса. Десь далеко чути постріли… Далеко-далеко… Мить - страшний гул літака, який летів так низько, що, здавалось, торкався дахів будинків. Перші снаряди, що впали на мирне місто. Вони не розривалися на уламки. Ми лягли на підлогу. Це момент, коли я зрозуміла значення слова, яке постійно промовляли мої сусіди.

Минув тиждень, ми вирушили до хрещеної. Пролетарськ. Думки про прихисток. Якби ж ми тільки знали, що опинимось в найгарячішій точці, “між двома світами”. Стало спокійно. Обстріли стихли. «Можливо, усе скінчилось?» - думала я, лягаючи спати. Перша година ночі… Гучний гул сирени, російські найманці починають свій обстріл уже справжніми мінами та снарядами. Страх я більше опановувати не могла:

- Треба ховатись у підвал, він знаходився в іншій частині дому. Туди тільки через вулицю!

Ми дуже швидко бігли – поряд з ногою падає гострий, як ніж, осколок. Щастя. Не зачепило! Дверей немає - вирвало вибуховою хвилею.

Немає, світла, води, газу… Рятувались закрутками, їли варення, помідори, якщо не було обстрілів, кип’ятили на мангалі воду.

Моторошно стає мені й зараз….. Летіли фосфорні бомби, десь чулись поодинокі вистріли, який важкий був час, який приніс нам ”руський мир”. Так було до 23 липня 2014 року, ми були змучені, спали по 2 години на день, сил не було взагалі!

Мені хотілось їх обіймати. Тих, кого я зовсім не знала. Український прапор приніс полегшення!

Удень, ми дізнались про “Зелений коридор” до Сєвєродонецька, хутко зібравшись, вирішили їхати. Сівши в машину, знову почули постріли. Робити нічого - рушаймо.

Тут сльози перемогли!

На мосту зустріли українського військового. Не можу передати словами своєї радості від зустрічі. Молодий хлопець, років 18-20. Однак я не звернула увагу на те, що уздовж стояла розтрощена машина. 20 хвилин назад нею їхала сім’я, а десь у кущах сидів російський найманець, який зміг вистрілити, вбивши дитину й батька…

Ми приїхали до Сєвєродонецька, зупинились у маминої подружки.

Вони віддали своє життя заради миру. Ми повернулись додому, дивлячись на світ зовсім по-іншому. Мушу визнати, що моє життя змінилось. Не можу сказати, що на найкраще, проте світогляд перевернувся.

Після таких подій починаєш цінувати мир та людські життя! Український мир - під синьо-жовтим стягом! Пліч-о-пліч із захисниками - за волю, честь і гідність лисичан.

У котре переконалась, що герой не хоробріший за звичайну людину, але він зберігає хоробрість на п’ять хвилин довше.