Опинившись на лінії вогню, Тетяна навчилася збирати вечорами «тривожний чемоданчик» і ховатися в укриття разом із дітьми. Більше двох років у Станиці спокійно, але селище опинилося в ізоляції, а діти втратили звичайні радощі, за якими потрібно їхати дуже далеко.

Війна – це велика трагедія, вона порушила звичний уклад життя нашої родини, друзів, знайомих, людей, які жили на цій території. Змусила нас переосмислити все. Це все одно, що починати життя з нуля.

Події, які почалися ще в 2013 році, морально готували до того, що трапиться щось нехороше. У 2014-му, за кілька днів до обстрілу турбази «Діброва», над нами літав літак, і ми всі виходили дивитися на нього. Було передчуття, що трапиться погане.

Спочатку воєнні дії були хаотичні, безладні та в будь-який час доби. Потім обстріли відбувалися переважно ввечері і вночі. Ми вже знали, що з настанням сутінків треба сховатися, підготувати «тривожний чемоданчик», речі. Усе має бути зібране, якщо вже ми опинилися в цій зоні. Ми ховалися, а вранці в нас з’явилася звичка перевіряти, чи всі живі-здорові, чи нікому не влучило.

Багато хто принципово не хотів виїжджати й залишати свій будинок. Я з двома дітками виїжджала на рік, із січня 2015 по січень 2016 року, саме в той час були сильні руйнування на нашій вулиці.

Спочатку, як усі друзі та знайомі, думали, що все швидко закінчиться. Тому їхали тимчасово, на місяць-два десь перебути. Спочатку поїхали поєднати приємне з корисним – у Харків до знайомих, щоб дітей розважити й до школи скупитися. Давно мріяли з’їздити в зоопарк і Парк Горького в Харкові. Взяли із сестрою дітей і поїхали, чоловіки і мами залишилися вдома. Коли підійшло перше вересня, зрозуміли, що повернутися не вийде й доведеться шукати нову школу та місце проживання. Тоді переїхали ближче до дому, у Старобільськ Луганської області. Там у нас теж друзі жили, допомогли влаштуватися та знайти квартиру.

Фінансовий стан у нас дуже похитнувся. Ми з чоловіком втратили роботу та звичні джерела доходів. Якщо раніше багато брали зі свого городу, то в той час обробляти його було неможливо, тому що не було світла й води. І платіжки за комуналку відтоді ніхто не відміняв, незважаючи на те, що люди ховалися в підвалах, і можливості заробляти не було.

Більше двох років, у 2020-2021-му, у Станиці практично не стріляють, відновилася стійка, хороша тиша. Але ми – кінцева точка, яка не пов’язана з жодним містом. Ми опинилися відрізані від світу, який давав нам до війни роботу, доступ до ринку, дешевого одягу, взуття, дитячих розваг: кіно, театр, парки, каток, цирк. Найбільше постраждали наші діти, які нічого цього більше не бачать. Найближче місто, де можна щось дітям показати, кудись їх зводити, взути, одягнути, це Старобільськ або Харків, і обидва знаходяться від нас дуже далеко.

Я завжди любила життя, була активною і веселою. Такою ж і залишаюся, веду активний спосіб життя, але думаю, що більше ніколи не буду себе почувати в безпеці, де б я не була. Це почуття, якому мене навчила війна. Я будь-якої миті повинна бути готова до будь-якого повороту подій.

Навчилася знаходити вихід у найскладніших ситуаціях і довіряти своїй інтуїції. Як показали роки війни, у нас це добре розвинене, треба більше прислухатися до себе. Так можна уникнути багатьох неприємних ситуацій.