"Українці – нація нездоланих і непоборних"

Молчанова Дарія, 16 років, учениця 11-го класу Первомайського ліцею Іларіонівської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Олена Пасічник

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого почалося вторгнення путінської росії на наші землі. Рашисти завдавали удар за ударом по наших стратегічних об’єктах, несли смерть і руйнування. Замість привітань моїх рідних та друзів, я з жахом чула вибухи, виття сирен, прильоти ракет, бачила злякані і розгублені очі мами. Тато відмовчувався і все про щось думав. З новин дізналася, що почалася війна. Отак зненацька увірвалася вона у моє життя, перекресливши всі плани і сподівання. До ліцею батьки мене в той день з молодшою сестричкою не пустили, та й навчання було переведено на дистанційне.

Лихо прийшло у кожну українську оселю. Життя ніби завмерло в очікуванні чогось страшного і невідомого. Невизначеність, розпач, страх, неспокій – це ті емоції і почуття, які були супутниками кожного з нас у перші хвилини війни. Здавалося, ця війна враз змінила світ і нас самих. Перші поразки і втрати краяли серце. Хтось першим тікав від війни за кордон, а хтось першим їхав до нас в Україну, щоб закрити небо над нами і Європою, хтось продавався за гроші і підтримував убивць і мародерів. Проте українці – нація нездоланих і непоборних, це народ, який здатен боронити цілісність своєю території до останнього подиху. Тому ворог зустрівся з сильним опором. Біля військкоматів були черги: люди самі йшли до пунктів призову і записувалися на фронт. Кожен готовий був іти захищати свою країну зі зброєю в руках.

Батько нас любив понад усе і завжди пишався нами, і навіть трохи балував і пестив, а ми його вважали найкращим татом. Він дуже багато працював, ні, просто занурювався у роботу, а її було стільки, що, як мовиться, ніколи і очей догори підвести. Все мріяв про те, щоб його Дашуля і Сонечка ніколи ні в чому собі не відмовляли.

Доля його самого аж ніяк не балувала, бо рано залишився з сестрою без батька на руках матері. Білим птахом давно вже від нього відлетіло у вирій дитинство, до якого нема вороття, та все ж залишилось незабутнім у його пам’яті та яскравих спогадах. Мій батько завжди був доброю, життєрадісною, жартівливою, товариською, веселою, енергійною людиною. Ще зі школи виділявся серед однолітків великим оптимізмом. У дитинстві його називали Сявою – від неповного імені Слава. Вперше він сам себе так назвав у дитячому садочку, мабуть, не вимовляючи літери «л». Навіть коли пішов до школи, то Сявою залишився і там.

На війні воював у складі механізованого батальйону військової частини А3283, займаючи посаду стрільця – помічника гранатометника. Там у нього з’явилося багато нових друзів-побратимів. Мужніх, відданих присязі та українському народові справжніх патріотів-захисників, які своїми професійними діями та точними ударами наносили ворогові втрати і вселяли страх.

Почався український переломний наступ, тому приїхати до нас додому батькові жодного разу так і не вдалося… 29 серпня 2022 року на полі бою у Херсонській області, захищаючи рідну землю від російських загарбників, Молчанов В’ячеслав Миколайович геройськи загинув. Серце мого тата зупинилося. Не стало бабусиного сина і нашого батька. Первомайське у жалобі і на колінах зустрічала мого таточка в закритому гробі, аби провести в останню путь.

Дуже важко моїй сім’ї без татуся. Словами передати невтішну біду моєї родини неможливо, бо їх просто бракує. Лишилися тільки світлі спогади про щастя нашої сім’ї до війни.

Яким би подарунком долі для мене було б воскресше твоє життя, таточку, на моє сімнадцятиліття…