Діана, 10 клас, Кармалюкове, Вінницька область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я…

Читаю уривок Франкового «Каменяра» і дивлюся крізь вікно: на небі видніється чорна хмара, яка з великою швидкістю поглинає небо, і ніби ще щось чорніше і страшніше за ту хмару, наче дементори, оточує наше село.

З хат повибігали люди, метушаться, кричать, а обличчя у них наче з картини «Крик» Едварда Мунка. Щось мені не по собі. Чую мамин голос….

Прокидаюся.

-Що сьогодні за день? -запитую.

-.

-І сни не збуваються?

-Якщо про них думати, то вони переслідуватимуть тебе у будь-який день.

Йду до школи. На душі тривожно, тяжко. В голові крутяться оті «тисячі таких самих, як я…», чорні хмари… На уроці історії вивчали тему «Голодомор». Думаю, ось чому таке наснилося. Не вір потім у сни.

Сьогодні не дивлюся новини, налаштовую себе на позитив, слухаю музику.

Ранок наступного дня не схожий на інші: хоч батьки прокинулися раніше (бо у селі худобу треба годувати), проте на обличчі у них страх, паніка. Коти сховалися по кутках, собаки почали заводити. І тут прямо над хатою пролетіли літаки… Страх скував тіло.

Вперше боюся взяти до рук мобільний. Гугл. «Новини сьогодні». Заголовки « Почалася війна»…Згадую свій сон. Віщий сон.

Пройшло майже 1000 днів, а кожен із нас пам’ятає все до дрібниць. Майже 1000 днів нещадний орел викльовує печінку, а вона загоюється, болить - і знову загоюється, але українська ДНК настільки сильна, що роз’їдає залізний ланцюг, пробиває гранітну скалу, якої б товщини вона не була.

Як ми змінилися за це час?

Змінилися. По - перше, організм кожного українця фізично чи психологічно перезавантажився. Людям потрібно було швидко приймати доленосні рішення, всі свої зусилля направити на працю. Без професійних навичок люди виготовляли мазі, різні гігієнічні засоби, з уживаної побутової техніки виготовляли буржуйки та ін.

Я, наприклад, навчилася в’язати шкарпетки, шапки, шарфи. Інші діти навчилися пекти пиріжки, щоб продати їх і зібрати кошти на ЗСУ. Хтось просто надавав психологічну допомогу людям, які цього потребували, а хтось на колінах цілодобово молився.

По - друге, ми почали ставати більш творчими. Напевно, з’явилося близько 1000 нових музичних творів, які почуто у всьому світі, пишуться все нові і нові прозові та ліричні твори, з’являються україномовні фільми, популяризується українська мова, історія, частіше згадуються імена тих українців, про яких давно забули.

Ми з сестрою, наприклад, склали декілька патріотичних віршів.

Є ще й інша сторона медалі: ми звикли бачити сльози. Плаче навіть українська природа. Часом, коли йде дощ, здається, що це ллються сльози невинно вбитих душ. І стає важко дихати. А мене мучить думка: « З такою ненавистю до ворогів, чи українці самі не збайдужіють, не стануть жорстокими один до одного?».

І знову прокидаюся, і хочу вірити, що все позаду, однак ні.

І так хочеться поринути у якийсь фантастичний фільм, щоб знайти чарівну паличку чи невидимий плащ, як у Гаррі Поттера, впіймати чарівну рибку, яка виконує бажання, знайти еліксир, який тамує душевний біль, за якимось дверима відшукати машину часу, щоб повернути його назад.

На жаль, цей фільм жаху не перекладений українською мовою, бо це оригінал!!!!

У кожного в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас!

Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить».