Зябченко Діана, 10 клас, Комунальний заклад "Кармалюківський ліцей" Жмеринської міської територіальної громади 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Катерчук Мирослава Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я…

Читаю уривок Франкового «Каменяра» і дивлюся  крізь вікно:  на небі видніється чорна хмара, яка з великою швидкістю поглинає небо, і ніби ще щось чорніше і страшніше за ту хмару, наче дементори, оточує наше село.

З хат повибігали люди, метушаться, кричать, а обличчя у них наче з картини «Крик» Едварда Мунка. Щось мені не по собі. Чую мамин голос ….

Прокидаюся.    

-Що сьогодні за день?   -запитую .

-Середа.

-І сни не збуваються?

-Якщо про них думати , то вони переслідуватимуть тебе у будь-який день.

Йду до школи. На душі тривожно, тяжко. В голові крутяться оті «тисячі таких самих, як я…», чорні хмари… На уроці історії вивчали тему «Голодомор». Думаю , ось чому таке наснилося. Не вір потім у сни.

Сьогодні не дивлюся новини, налаштовую себе на позитив , слухаю музику.

Ранок наступного дня не схожий на інші: хоч батьки прокинулися раніше (бо у селі худобу треба годувати), проте на обличчі у них страх, паніка. Коти сховалися по кутках, собаки почали заводити. І тут прямо над хатою пролетіли літаки … Страх скував тіло.

Вперше боюся взяти до рук мобільний. Гугл.  «Новини сьогодні». Заголовки « Почалася війна»…Згадую свій сон. Віщий сон.

Пройшло майже 1000 днів, а кожен із нас пам’ятає все до дрібниць.  Майже 1000 днів нещадний орел викльовує печінку, а вона загоюється, болить - і знову загоюється, але українська ДНК настільки сильна, що роз’їдає залізний ланцюг, пробиває гранітну скалу, якої б  товщини вона не була.

Як ми змінилися за це час ?

Змінилися. По - перше, організм кожного українця фізично чи психологічно перезавантажився. Людям потрібно було швидко приймати доленосні рішення, всі свої зусилля направити на працю.  Без професійних навичок люди виготовляли мазі, різні гігієнічні засоби, з уживаної побутової техніки виготовляли буржуйки та ін.

Я, наприклад, навчилася в’язати шкарпетки, шапки, шарфи. Інші діти навчилися пекти пиріжки, щоб продати їх і зібрати кошти на ЗСУ. Хтось просто надавав психологічну допомогу людям, які цього потребували, а хтось на колінах цілодобово молився.

По - друге, ми почали ставати більш творчими. Напевно,  з’явилося близько 1000 нових музичних творів, які почуто у всьому світі, пишуться все нові і нові прозові та ліричні  твори, з’являються україномовні фільми, популяризується українська мова, історія, частіше згадуються імена тих українців, про яких давно забули.

Ми з сестрою, наприклад, склали декілька патріотичних віршів.

Є ще й інша сторона медалі: ми звикли бачити сльози. Плаче навіть українська природа. Часом, коли йде дощ, здається, що це ллються сльози  невинно вбитих душ. І стає важко дихати. А мене мучить думка: « З такою ненавистю до ворогів, чи українці самі не збайдужіють, не стануть жорстокими один до одного?».    

І знову прокидаюся,  і хочу вірити, що все позаду, однак ні.

І так хочеться поринути у якийсь фантастичний фільм, щоб знайти чарівну паличку чи невидимий плащ,  як у Гаррі Поттера, впіймати чарівну рибку, яка виконує бажання, знайти еліксир, який тамує душевний біль, за якимось дверима відшукати машину часу, щоб повернути його назад .

На жаль, цей фільм жаху не перекладений українською мовою, бо це оригінал!!!!

                            У кожного в руках тяжкий залізний молот,

                           І голос сильний нам згори, як грім, гримить :

                           «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

                           Не спинить вас!

                          Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

                           Бо вам призначено скалу сесю розбить».