Деревянко Софія, учениця 3 курсу Одеського вищого професійного училища морського туристичного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Буц Олена Олександрівна

«Війна. Моя історія»

Захоплення Криму. Квітень. 2014 рік. Я кожен день прокидалась і ходила в школу, не підозрюючи що відбувається на Сході. Чи то батьки не хотіли мене лякати, чи то знали що я не зрозумію, але я про це не знала. Телевізор гудів, кожен вечір, я слухала новини, але не чула. Жарти від однокласників про якийсь Донбас, уникання цієї теми в серйозному розумінні. Так, ми передавали дітям одяг, іграшки, смаколики, але я і на той момент не розуміла значення цього. Кому? Навіщо? У нас тут все добре, але комусь, щось передаємо.

4:55 ранку. 24 лютого. Україна здригнулась від першого звучання повітряної тривоги. Будильник. Сьома ранку . Мама розмовляє з кимось по телефону, не звертаючи на мене увагу. На питання: “Що трапилось ? ”- відповідь була тихою і однотонною: “Війна...”. Не зрозумівши значення цього слова, посміхаючись запитую -“А в училище йти ? ”. Два місяці я була як у вакуумі, читаючи новини і боячись що прилетить в мій дім. Листування з усіма друзями, контролюючи чи всі в нормі, не розуміючи що на фронті гинуть люди. Гинуть вони, за нашу свободу і честь.

Потяг до Львова, переповнений людьми, які намагались знайти прихисток і хоч якось врятуватись. Всю ніч я провела на верхній поличці ще з двома дівчатами, щоб просто вийти в прохід і пройти до туалету, треба було уважно дивитись під ноги, щоб випадково на когось не наступити. Дорослі люди їхали на підлозі, поступаючись дітям і людям похилого віку, сидячі місця. Запам’ятались, і засіли в голові дві подруги, років двадцяти п’яти, з двомісячним немовлям, які не могли дати йому води, бо ні у кого не було.

Під ранок їм зателефонували рідні і повідомили, що прилетіло в сусідній дім, і половини будинку немає. Відреагували вони спокійно, не піднімаючи хаосу, але по очам було видно їх смуток і пустоту. Доїхали ми. Через рідних нам дали прихисток, але і там літали літаки, і гучно лунала повітряна тривога. Зрозумівши, що на всій території України війні, ми поїхали назад, в Одесу. Лише після цього всього, сімнадцятого жовтня, я почала розмовляти українською мовою. Не після того, як побачила через екран першу пролиту кров, не до початку повномасштабного вторгнення, і не після нього. Сім місяців для повного усвідомлення що коїться.

Це було кращим рішенням в моєму житті. Почала вивчати нашу історію, не, тому що вона є в шкільній програмі, а, тому що хотілось дізнатись наскільки давно Україна страждає і залита кров'ю. Так і почалась історія мого занурення в Україну, пізнання багато нового що в школі не розповідали. В моєму житті змінилось все кардинально, в кращу сторону, я знайшла однодумців, багато з ким перестала спілкуватись через різні погляди на життя. Я почала цікавитись політикою і військовою справою, на початку це лякало батьків, але згодом вони звикли, тому жодного слова не сказали, коли я повідомила що хочу підписати контракт із Збройними Силами України.

Я над цим питанням думала дуже довго, ходила на різні тренінги, навчилась надавати першу медичну допомогу. За професією я - кухар, жодних сумнівів, але хто буде після наших батьків і братів, захищати нас? Хто прийде на зміну тим хто вже не може, чи не витримує воювати? Сидіти дома, пити чай - це не те що від нас чекає Україна. Ми маємо боротись всі : в тилу, на фронті, інформаційно. Допомагати грошима, хто не може фізично, все має працювати на користь України, і ніяк інакше.