Скидан Дарія, 10-Б клас, Гоголівський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Кухтій Любов Любомирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

04:40

– Прокидайся, донечко! … Хутчіш!... Війна!...
– Мамо, мамо! Про що ти говориш? Яка війна?!
– Даринко, на нас напала росія…

Світанок 24 лютого 2022 року закарбувався в свідомості назавжди. Війна увірвалася в мирне життя ревом ворожих літаків і вибухами авіабомб. Пригадую, як мені було страшно, як поквапом одягалась, плакала, не вірила…

Боже, благаю лише одного: щоб всі мої рідні й близькі люди були живі й у безпеці. Віра – моє священне й незглибиме джерело стійкості. У молитві до Бога прошу захисту, благаю, щоб моя віра була непохитною, моє серце – щирим, мої думки – мудрими, а вчинки – виваженими й правильними. І настає спокій у душі. Хоч на хвилину, але й цього часто достатньо, щоб прийняти правильне рішення.

Мама кидається з кімнати в кімнату, голосить, бо в Києві, в гуртожитку, мій брат Артем. Він другокурсник. Із ним чомусь немає зв’язку. Мама не може знайти документи, якісь цінні речі. Просить, щоб я поснідала. Як на біду, батько ще не встиг повернутися з нічного чергування.

– Мамо, заспокойся. Усе буде добре. Помолися разом зі мною.
– Так, Даринко. Гаразд.

Ми стоїмо біля вікна, вдивляючись у перше воєнне світання – таке тривожно-криваве й, здається, незворотне й невблаганне.

Губи ворушаться в молитві… Вдихаю запах маминого шовковистого волосся, дбайливо зафарбованого в каштановий відтінок, щоб перемогти сивину.

Мимохіть між словами промайнула думка: от якби можна було зафарбувати й ці вогненні небеса в ніжно-блакитний колір із рожевими та золотими переливами. От якби на цьому мирному тлі з’явились ледь помітні силуети лелек, що вже ось-ось мають принести на своїх крилах весну. От якби перекреслити, витерти, вирвати цей день з календаря, щоб він ніколи не настав…

Боже всемогутній! Захисти нас, українців! Мирний народ, який любить свою країну й понад усе дбає про своє майбутнє – оберігає дзвінкоголосу дітвору.

Ми, твої діти, хочемо жити, радіти, гратися й навчатися в школі. Любити своїх батьків, допомагати їм, піклуватися про них…

Телефонний дзвінок обриває наші думки. Це нарешті телефонує брат. З ним усе добре. Він – у безпеці, в переході станції метро «Лісова». Незабаром і батько дає про себе знати. Він поспішає до Артема. Вони намагатимуться разом якнайшвидше добратися додому. Все ж у селі безпечніше.

Дякую, Боже, за твою любов до нас, людей, що ні в чому не винні. Вірю: знову зберемося разом, і вже не буде так страшно.

У кожного з нас своє джерело стійкості, яке наповнює наші серця вірою в те, що все буде добре. Ми будемо жити, нашу сім’ю, націю, державу ніщо й ніхто не розділить. Україна не стане на коліна навіть перед таким жорстоким ворогом. Наша країна – це мільйони нездоланих «я», що живуть у рідних містах і селах з надією на мирне майбуття під блакитним небом.