Історії, які ви нам довірили
Сім'я поїхала на дачу, а повернутися додому до Донецька не змогла через початок війни. Втекли до Миколаївки, але ще довго діти не могли ходити до школи через обстріли. Щоб вижити, спали по черзі, щоб не пропустити залп і встигнути сховатися.
Але кінця війни, яка відібрала звичне життя, дохід, не видно. Потрібно ставити на ноги дітей. Думати про добре. А навколо війна.
Ніхто ніколи не міг припустити, що все життя перевернеться і земля піде з-під ніг. Квартира в Донецьку, налагоджений побут, друзі, зв'язки, улюблена школа дітей, садок, музична школа, робота в університеті – усе це залишилося в мирному часі.
Покинувши все, у літньому одязі й без документів уся моя сім'я навесні 2014 року поїхала на дачу. І ніхто тоді не припускав, що повернутися додому вже не вийде.
Тепер, через багато років приходить розуміння, як випало ризикувати життям своїх дітей і своїм, перебуваючи в Миколаївці.
«Думали, що все швидко закінчиться»
Спочатку думали, що все швидко закінчиться. Ось-ось – і все буде, як раніше. Мир.
Перші постріли, залпи, прильоти, танки, гармати, міни, вибухи були найстрашнішими. Потім звикли та прийшло розуміння: що куди летить і коли може прилетіти.
І ось тоді з'явилося відчуття очікування прильоту. Коли ти їси, ідеш, прибирати в хаті після чергової впалої стелі й постійно слухаєш: коли буде летіти.
«Уночі ми спали по черзі»
Уночі ми спали по черзі, щоб не пропустити приліт снарядів. А коли вночі, все-таки, почули залпи, зібратися в льох однаково не встигли.
І ось лежиш, дивишся у вікно, твоя дитина кричить, що їй страшно, і бачиш, як дедалі ближче та ближче снаряд. Кілька секунд очікування кінця. Повз нас. Ще залп. Ще кілька секунд життя. Знову повз нас.
І знову тиша. Напевно, це диво, що ми живі.
«Найбільша радість – встигнути покататися на роликах»
Перший рік діти не ходили до школи. Перші місяці ще намагалися, потім посиділи в бомбосховищі, потім ми побігали за ними до школи й перестали ризикувати виходити з дому.
Найбільша радість дітей у той час – це покататися біля двору на роликах у рідкісні хвилини затишшя.
Страшно було випускати дітей з двору одних. Будь-якої миті міг розпочатися обстріл, пронестися танки, проїхати військові.
Залишившись без роботи та грошей, прийшли часи, коли не було за що купити їжу. Ми опинилися в такому незавидному положенні, про яке було просто соромно говорити.
Допомога Фонду була своєчасною та дала нам змогу годувати дітей.
«Потрібно ставити дітей на ноги попри все»
Зараз бойові дії стихли. Побут якось налагоджений. Не розв'язане питання з роботою. Стабільного доходу немає. Пережиті потрясіння не минули для мене безслідно. У мене онкологія. Попереду тривале дороге лікування. Потрібно дивитися з оптимізмом у майбутнє.
Але кінця війни, яка відібрала звичне життя, дохід, не видно. Потрібно ставити на ноги дітей. Думати про добре. А навколо війна.
Дякую вашому Фонду за допомогу. Значить, є люди, для яких важливішим є життя.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
