Гранат Валерія, вчитель, Ліцей зі структурним підрозділом гімназії №6 Покровської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли війна приходить у місто, вона ламає не лише будинки - вона руйнує долі, вибиває землю з-під ніг, розриває зв’язки. Вона вривається в звичне життя, змушує тікати, залишати рідне, забирати з собою лише найнеобхідніше - і багато болю. Війна змусила і мене покинути свою домівку в Покровську. Я не обирала цього - як не обирають бурю чи повінь.

Але серед усіх цих втрат залишаються люди, які встояли. Які, попри все, залишилися. І серед них - бабуся Галя. Вона залишилася, коли більшість із нас уже не могли.

Я пам’ятаю її ще з дитинства. Вона працювала на центральному ринку. Скромна, тиха, з добрими очима. Продавала зелень, домашні соління, іноді щось із насіння. Завжди була одягнена просто, але чисто - у вицвілий фартух, стару хустку. Не кричала, не вмовляла купити - просто сиділа спокійно й усміхалася. Але найяскравіше, що запам’яталося мені тоді - вона завжди підгодовувала тварин. Біля її прилавка завжди крутилися коти й собаки. Вона говорила до них, як до своїх, клала шматочки хліба або ковбаски, наливала воду.

Гладила їх лагідно, шепотіла щось ніжне. Діти жартували, дорослі хмикали, а я - я завжди затримувалась поблизу. Бо в цьому було щось справжнє, щось дуже людське.

Жила вона неподалік ринку - у маленькому старенькому будиночку, зовні непримітному. Але біля нього завжди буяла барвиста клумба. Щовесни - чорнобривці, тюльпани, айстри. Усе цвіло з любов’ю, з турботою. Коли я йшла з батьками з ринку, завжди поглядала на той будинок. Він здавався мені якимось чарівним. Не через зовнішній вигляд, а через атмосферу. Там жило тепло.

Час ішов. Я виросла, життя змінювалося. Потім прийшла війна. І знову зміни - страшні, неочікувані, криваві. Обстріли. Страх. Рішення, які приймаєш не з волі, а з необхідності. Мені довелось поїхати - залишити місто, дім, спогади.

Я довго не могла пробачити собі це, хоча розуміла - іншого виходу не було та Покровськ залишився в серці. І, як виявилося згодом - не лише в спогадах.

Одного дня я натрапила на відео, яке виклали волонтери. Вони допомагали людям і тваринам у прифронтовому місті. І раптом… знайоме обличчя. Сива, змарніла, але така рідна бабуся Галя. Та сама, яку я пам’ятаю з дитинства. В руках - старенький візочок, у ньому - корм, вода. Навколо неї - десятки тварин. Покинутих, зляканих, самотніх. Але не для неї.

Вона залишилась. Бо не могла інакше. Відмовилась евакуюватися. Відповідала просто й твердо: - А як же я поїду? Вони ж мене чекають…

Ці слова зламали мене. Бо в той час, коли я - молода, сильна, енергійна - змушена була тікати, ця старенька жінка залишилась, щоб бути опорою для тих, кого всі покинули. У її діях немає пафосу, немає гучних слів. Але є щось набагато важливіше - вірність, доброта, людяність. Те, чого зараз так бракує.

У зруйнованому місті, де майже не залишилось кольорів, вона продовжує сіяти світло. Її старий двір - тепер прихисток для котів і собак. Її руки - хоч втомлені, але все ще годують, лікують, пригрівають. Вона - мов остання ниточка, що тримає цілісність нашого людського світу.

Я часто думаю про неї. Про те, як вона стоїть біля свого будиночка, можливо, вже без квітів, але з тією самою любов’ю в серці. І я, вже не дитина, а доросла жінка, що пережила втрату дому, втрату міста, - знаю точно: образ бабусі Галі залишиться зі мною назавжди. Вона - мій символ стійкості. Символ міста, що бореться. Символ того, що навіть у найтемніші часи залишаються ті, хто не дає згаснути вогню людяності. Усе, що вона робить, - це не просто турбота про тварин. Це порятунок нашого обличчя, нашої душі, нашої гідності.

У час, коли війна випробовує кожного на міцність, бабуся Галя витримує з честю. Без камер, без визнання. Просто - живе, допомагає, тримає на собі цілий маленький світ.

Я часто уявляю, як буде після перемоги. Коли ми знову будемо відбудовувати наше життя, я хочу, щоб у новому Покровську було місце для пам’яті про таких людей. Я мрію, щоб десь у центрі міста з’явилася клумба - барвиста, тепла, така, як була колись біля її будинку. А поруч - лавка. Місце, де можна посидіти, згадати і відчути: добро - живе.

Це буде наш спільний пам’ятник не лише бабусі Галi, а й усім, хто не зламався. Хто не втік від відповідальності, від страху, від потреби бути людиною. Бо саме завдяки таким, як вона, ми зможемо повернутись. Повернутися не лише тілом, а й серцем.