Гранат Валерія, вчитель, Ліцей зі структурним підрозділом гімназії №6 Покровської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Покровськ - невелике місто на Донеччині, де ще не так давно панували спокій і затишок. Тут кожен знав своїх сусідів, діти гралися у дворах навіть після заходу сонця, а люди віталися, навіть якщо бачилися вперше. Це було місце, де життя текло розмірено, де буденність була передбачуваною і майже безтурботною. Але з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року все змінилося.

Місто опинилося в новій реальності - реальності страху, тривог, обстрілів, втрат. І саме в цій новій, трагічній дійсності проявляється справжня суть людини.

У важкі часи, коли багато хто обирає втечу від небезпеки, є ті, хто залишаються. Не тому, що не мають вибору, а тому, що відчувають обов’язок перед іншими. Однією з таких людей був Сергій - звичайний чоловік із Покровська, який працював у невеликій крамничці біля нашого будинку. На перший погляд - нічим не примітний. Спокійний, доброзичливий, мовчазний, завжди зайнятий справами. Але саме в таких, звичайних людях, прихована справжня велич.

Коли війна стала частиною нашої буденності, ми навчилися жити під звуки сирен, спати в одязі, тримати напоготові тривожну валізку. Але ми також вчилися підтримувати одне одного.

У ці дні виявилося, хто є хто. Хтось панікував, хтось виїжджав, хтось мовчки замикався у своїх проблемах. А хтось, як Сергій, просто продовжував допомагати іншим.

Сергій ніколи не відмовляв у допомозі. Бабусям і дідусям, які не могли самі вийти з дому, він приносив хліб, воду, ліки. Якщо потрібно було - проводжав до лікарні, допомагав прибрати у дворі чи просто говорив кілька теплих слів, які підтримували більше, ніж будь-яка гуманітарна допомога. Його знали всі: діти, дорослі, старенькі.

Для кожного він був своїм. А ще - надійною опорою, коли здавалося, що навколо все валиться.

Не раз ми говорили з ним про можливість евакуації. Коли ситуація в місті ставала дедалі тривожнішою, багато хто шукав безпечніші місця. Але Сергій завжди відповідав однаково: «А як я залишу? А хто принесе продукти літнім людям? Тут же всі свої…» У цих простих словах - ціла філософія. Для нього чужих не було. І саме це відрізняло його від багатьох: він не думав лише про себе. У центрі його світу були інші — ті, хто потребував підтримки, навіть якщо сам він ризикував.

У жовтні 2024 року моя сім’я таки прийняла важке, але необхідне рішення - виїхати з Покровська. Постійні загрози, близькі вибухи, зруйновані будівлі та школи - все це зробило життя в місті майже неможливим.

Ми поїхали зі сльозами на очах, залишаючи дім, улюблену вулицю, сусідів… і Сергія. Він проводжав нас до автобуса, усміхався, хоч у його очах було видно тривогу. «Бережіть себе», - сказав він. І залишився.

Минуло кілька тижнів. Ми ще сподівалися, що ситуація стабілізується, що невдовзі зможемо повернутися. Сергій час від часу писав короткі повідомлення: «Сьогодні спокійно. Хліб завіз. Люди тримаються». Ми розуміли: він не полишив своєї місії. Він і далі допомагав тим, хто залишився, попри небезпеку. Попри втому. Попри страх.

У грудні прийшла новина, яка болем пройшла крізь усе єство. Сергій загинув.

Як з’ясувалося, він евакуював свою родину - дружину і трьох дітей - у більш безпечне місце. Але сам повернувся. Не для того, щоб закрити магазин чи залагодити справи. Він повернувся, бо не міг покинути тих, хто лишився без підтримки. Повернувся до бабусь, до самотніх людей, до свого міста, яке потребувало його. Але дорогою до Покровська його авто потрапило під атаку ворожого дрона. Його не стало…

Це неможливо було осягнути. Як так - людина, яка ніколи не кричала про себе, не вимагала визнання, просто жила і допомагала - загинула? Для мене і моєї родини ця втрата стала особистою трагедією. Але ще більше - символом. Символом того, ким є справжній герой.

Героїзм Сергія - у його мовчазній самопожертві. У його рішенні повертатися, коли всі виїжджали. У готовності дбати про інших, коли самому було важко. У тому, що він не шукав вигоди, не чекав на медалі, не знімав відео зі своїми добрими справами. Він просто був Людиною. Сергій назавжди залишиться в моїй пам’яті, як уособлення сили духу нашого міста. Як вогник людяності у темряві війни. Як свідчення того, що навіть в умовах жорстокості й болю є місце добру, турботі й безкорисливій любові до ближнього.

Його ім’я, можливо, не з’явиться в підручниках історії. Йому не поставлять пам’ятника. Але у серцях тих, кому він допоміг, хто бачив його щоденні зусилля, він залишиться назавжди.

Бо Сергій - це не лише про людину. Це про цінності. Про відповідальність. Про справжнє громадянство. Про те, ким має бути кожен із нас у критичні моменти.

Ми не обираємо час, у який народжуємося і живемо. Але ми можемо обрати, ким бути у цей час. Сергій зробив свій вибір. І цей вибір - бути поруч із тими, хто потребує, - зробив його без перебільшення великим. Великим у своїй простоті. Його історія - це нагадування кожному з нас: навіть одна людина здатна змінити світ навколо себе. Не гучними вчинками, а щоденними, маленькими справами. Саме з таких людей і тримається країна. Саме вони - справжній тил, справжня сила, справжнє серце України.