Шевченко Вікторія, 2 курс, Кам’янський енергетичний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черниш Юлія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли в моєму житті почалася війна, мені було лише тринадцять років. Я добре пам’ятаю саме те зловісне двадцять четверте лютого, коли світ перевернувся догори ногами. Здавалося, що все навколо зупинилось, а моє життя поділилося на «до» та «після». Ніхто не був готовий до цього жахіття, проте війна прийшла до нас несподівано, змусивши людей лишати свої домівки, забути про мрії та плани на щасливе майбутнє.

Війна – це насправді величезне горе для всіх. Вона розлучає родини, вбиває людей, знищує міста і руйнує долі. Люди втрачають все, що було їм дорогим.

У війні не можна виграти, адже кожна сторона несе втрати. Незалежно від того, хто оголошується переможцем, ціна цієї перемоги занадто велика, і звісно, жодна ціль не варта таких жертв. Перемоги на полі бою ніколи не повернуть тих, хто пішов від нас назавжди, і не заспокоять тих, хто втратив найближчих людей.

Я чітко запам’ятала день, коли все почалось.

Я прокинулась від ввімкненого телевізора. На годиннику - восьма година ранку, четвер. Зайшла в вітальню, а там мама розмовляє по телефону і збирає всі документи. Після мого запитання «Чому ти мене не розбудила в школу?», мама мені сумно відповіла: «Та яка вже школа… почалась війна…».

І я застигла в повному нерозумінні почутого. Як війна?

Ці слова здавалися мені зовсім нереальними, далекими, як щось, що могло відбуватися лише в підручниках історії або в бабусиних розповідях. Але не тут, не зараз, не в моєму житті, не в нашій спокійній Україні.

В голові одразу промайнуло безліч думок: що робити, куди бігти, що буде в майбутньому?

Мама, побачивши мої емоції, підійшла і обійняла мене. У її очах був сум, страх, і водночас рішучість. Вона тихо сказала: «Зараз головне - зібратися й бути готовими до всього. Не хвилюйся, все буде добре, ми поруч». Тато в той час стояв на заправці (черги були просто величезними). Я допомагала мамі складати наші речі: одяг, їжу, документи та якісь дрібнички, які нагадували про наше спокійне колишнє життя.

Вулиця зранку була дивно тихою: ні машин, ні перехожих. Лише напружена тиша, яку час від часу переривали уривки з новин та гудки телефонів. Ніхто не знав, що чекає нас попереду.

Мені довелося рано подорослішати. Події, які  здавалися раніше мені чимось нереальним, почали відбуватися прямо на моїх очах. У бомбосховищі я дивилася на обличчя людей - знайомих і незнайомих мені, - і розуміла, що ми в одному човні. З життя пішло багато рідних і близьких. Кожен день був боротьбою за існування, і водночас слугував нагадуванням, що життя триває.

Я навчилась цінувати непомітні до війни речі - зустріч з друзями чи можливість просто вийти на вулицю.

Пам’ятаю, як одного дня наша родина вирішила переїхати в інший будинок. Ми залишали нашу квартиру в панельній багатоповерхівці в іншій частині міста, з думкою, що це ненадовго, що скоро все закінчиться. Батьки обрали приватний будинок з власним підвалом. Але час ішов, і війна не припинялася.

Це було нелегко – адаптуватися до нових умов. Однак я також зрозуміла, що в будь-якій ситуації можна знайти сили рухатися далі.

Проте, війна також розкрила нам правду - правду про незламність нашого духу. Я побачила, як мій народ об'єднується, як звичайні люди стають героями, як волонтери допомагають армії, переселенцям і тим, хто залишився в зонах бойових дій.

Ми почали жити в умовах постійного ризику, але при цьому не втрачали людяності.

Кожного дня ми чуємо про нові втрати, бачимо зруйновані міста і покинуті домівки. Це нагадування про те, що заради миру, заради спокою й нормального життя ми платимо надзвичайно високу ціну.