Кравцун Мирослава Ігорівна, учениця 9-А класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 66 Харківської міської ради Харківської області

Мені п'ятнадцять років,  і я половину свого свідомого життя живу в країні, де йде війна – тиха, але дуже підступна. Хоча гуманних війн і не буває: все одно хтось нападає першим і хтось буде захищатися вбиваючи.

У лютому 2014-го,  я, мала харків'янка, дуже захворіла і нічого не чула про події на Майдані, а коли вже в березні прийшла до школи, то не могла зрозуміти, про що говорять мої однокласники: може, вийшла нова якась гра, у якій люди одне одного б'ють та палять вогнем, і коли говорили, що це все було минулого тижня, я просто не вірила, що в моїй країні може таке бути.

Потім якось на початку квітня, збираючись до школи, я почула з ранкових новин, що вночі в моєму місті захопили будівлю обласної адміністрації, мене дуже вразило слово «захопили», я його вже чула, коли вчителька говорила, що фашисти захоплювали наші міста. Я дуже злякалася, батьки мене довго заспокоювали, говорячи, що це просто хулігани і їх уже завтра до обіду проженуть звідти, але якось це все говорили не дуже природно, і я їм не вірила, і вони самі собі теж.

У нашій сім'ї 19 квітня був день народження дідуся. Напередодні ми з кондитерської забирали великий красивий торт, увечері готували з бабусею наші улюблені страви. В суботу зранку всі вітали дідуся, ми чекали на гостей, уже приїхала  моя хрещена зі своїми дітьми, ми були всі на вулиці й тато чаклував над мангалом. 

Раптом у двір стрімко увійшов хрещений, але без квітів та моїх улюблених кульок і почав стривожено розповідати татусеві, що десь обстріляли якийсь блокпост, і там загинули геть усі люди, і що потрібно їхати збирати ліки та речі якимось людям, і тато з ним поїхав, а ми всі, збентежені, залишилися.

Потім були якісь дивні дні і події, мої батьки привозили додому багато ліків та речей, потім вантажили їх у машину і в будь-який час доби кудись їхали, мама вже не допомагала мені з уроками і на вихідних ми вже не були разом.

Якось я батьків не бачила тиждень і вони не відповідали на телефонні дзвінки. Одного вечора вони приїхали не дуже пізно, я вибігла їх зустрічати й побачила якісь дивні круглі дірки на машині. Тато сказав так буденно, що їх обстріляли «сєпари» під якимось селом.

Саме в той момент у вісім років закінчилось моє дитинство: я зрозуміла, що мої батьки можуть одного разу не повернутися до мене, що їх можуть убити десь за межами Харкова, в моїй Україні. Я благала їх кожного разу більше нікуди не їхати, і кожного разу вони мені говорили, що не можуть не везти ліки нашим хлопцям на передову, адже лише завдяки їм у нашому місті тихо та мирно.

Так минуло літо. На початку вересня ми поїхали в невеличку мандрівку, дорогою заїхали на заправку, жартували, їли гарячі бутерброди, там ще були кошенята і ми з ними гралися. Мені на якийсь час здалося, що немає ніякої війни у світі, що я і мої батьки та інші люди завжди будуть жити, будуть щасливими і буде тихо і затишно, бо мирне небо навкруги і нема ніякої війни. Але вже нікуди не подінеться мій страх, що ми всі можемо померти будь-якої миті, і назавжди тато у свої 40 років буде сивим…

Слава моїй країні! Слава моєму народові! Слава тим, хто ціною свого життя дає можливість сподіватися на мирне дитинство наступним поколінням. 

Правителі змінюються, рани, можливо, загояться, залишиться пам'ять та усвідомлення, що немає «братів», є сусіди, і вони мають чітко знати своє місце, адже понад сім років іде війна в моїй країні і в кожному населеному пункті є Алея слави на цвинтарях, де поховано цвіт нашої нації, звичайні чоловіки та дівчата, які ціною свого життя щодня зупиняли чорну навалу північних «братів».