Пащенко Яна

Васютинська гімназія, 8 клас

Вчителька, що надихнула на написання есе: Лелюх Тетяна Петрівна

Війна. Моя історія

Війна. Асоціації і спогади з цим словом розривають серце кожному з нас. А моїй сім’ї, як нікому іншому, довелося відчути це все на собі. Мого рідненького і найдорожчого в світі татуся мобілізували того ж дня, і, чесно кажучи, тоді на якусь мить світ для мене зупинився. Прийшло вже справжнє усвідомлення того, що дійсно розпочалася страшна, справжня війна, а тато повинен виконати свій обов’язок – іти і захищати.

Спочатку всій нашій родині: мені, мамі, старшій сестрі, маленькому братикові та бабусі було дуже складно. В моїй уяві виринали лише постійні запитання: за що? чому ми? що буде далі? Відповіді не було. Лише відчуття переживання, страху, розпачу і сльози… Та й зараз важко відповісти на ці запитання. Знаєте, мабуть, тим, у кого тато був ще вдома, було набагато легше і спокійніше, хоч трішечки безпечніше, надійніше, затишніше. У нас же було не так.

Тільки після того, як його забрали, ми усвідомили серйозність цієї війни, і що продовжуватиметься вона не два-три тижні, хоча й дуже хотілося в це вірити. Але без тата було складно і морально, і фізично.

Уже наступного дня ми з старшою сестрою, допомагаючи мамі, облаштовували «наше» укриття: заносили туди воду, їжу на перший час, теплий одяг, ліки, документи та інші необхідні речі. Я не могла повірити та усвідомити, що зараз з нами відбувається.

Здавалося, ніби це був сон, кошмарний і страшний сон. Було дуже незвично і страшно усвідомлювати, що твій дім уже не твоя фортеця і ти не можеш відчувати себе в безпеці. Майже весь час я думала про ще спокійне 23 лютого, постійно плакала, не маючи змоги себе стримати.

Найбільше я хотіла повернутися у ті щасливі, усміхнені, безтурботні та сонячні дні під мирним українським небом. Але, на жаль, нічого змінити я не могла, і тільки плакала…

У перші дні повномасштабної війни у нашому населеному пункті ще не було сирен, тому ми слідкували лише за новинами. І зараз пам’ятаю, як всі спали одягнені, щоб можна було швидко зібратися та бігти у підвал, і ніколи в житті не забуду, як вперше почули цей страшний, гучний і тривожний звук, який попереджав про небезпеку. А тепер мені іноді доводиться бачити, як  під час сирени діти танцюють чи просто веселяться. В цей момент в мене зовсім не складаються пазли в голові… Напевно, звикли, але це занадто, я не можу цього усвідомити.

Під час повітряної тривоги, коли був зв'язок із татом, він  по можливості нам дзвонив, намагався всіляко підтримувати і заспокоювати. Панікували тоді всі і не знали, що робити і куди подітись. Але від татових слів ставало трішечки спокійніше, ми хоча б мали змогу почути рідний голос, проте я розуміла, що, швидше за все, він нам не все говорив, не хотів ще більше нас хвилювати, та ми все розуміли…                       

І наше звичне, спокійне та мирне родинне життя кардинально змінилося після початку повномасштабного вторгнення. Перші місяці ми «не вилазили» з новин. Постійно слідкували за тим, що відбувається. Прокидалися - дивилися новини, сідали снідати – дивилися новини, лягали спати – теж новини. І так по колу. Нічого іншого не могли робити. Тільки постійно чекали з мамою на телефонний дзвінок.

Проходив час, наш тато мав змогу приїжджати додому і нам ставало спокійніше, але все одно відчували всю серйозність цієї ситуації, тому активно допомагали ЗСУ, чим могли: донатили, збирали і відправляли гуманітарну допомогу, допомагали переселенцям продуктами харчування та необхідним одягом.

Минуло майже два роки, а закінчення війни, мабуть, ще не скоро. Ми надто багато втратили, надто дорогою ціною ця війна нам обходиться. Та попри все ми боролися, боремося і продовжуємо боротися до кінця заради цього головного і найбільш довгоочікуваного «Перемога. Наша перемога».

Я впевнена, що вона точно буде, бо ми йдемо до неї вже 634 дні… Кого вони хочуть знищити? Що вони хочуть у нас забрати? Наші люди сміливі і незламні, адже зупиняли колони їхньої техніки, чоловік зупиняв голими руками танк, жінка збила дрон банкою огірків. Ми витримали всі погрози, всі обстріли, темряву і холод. То ж будемо і надалі триматися, боротися і протистояти ворогу, адже український народ – непереможний і незламний!

У великій війні немає маленьких справ, немає непотрібних. Кожен із нас – фронт, кожен із нас – борець, кожен із нас – майбутнє нашої держави.

Чи є хтось, хто може нас зупинити? Ні! Бо ми – єдина нація, єдиний народ, єдине ціле! Нам все ще може бути темно, гучно, холодно і складно, але нам точно вже ніколи не буде страшно. Ми змінилися, переосмислили цінності, задумалися про речі, які раніше ніколи не виникали у власному житті, ми всі стали рідними.

Українці показали, що ми – сила. За цей час ми зрозуміли, напевно, найголовніше – потрібно жити тут і зараз, цінувати всі моменти життя, як ніколи, цінувати все, що маємо, цінувати життя. В нас обов’язково все буде добре: ми все відновимо, все відбудуємо. А ті, хто змусив нас це пережити, поринуть у вічну темряву.