Савчук Олеся, учениця 9 класу Татарбунарського ліцею Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Климович Оксана Федорівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року у нашій країні о 4 ранку більшість мешканців прокинулась від сирен і вибухів. У той страшний час ніхто не міг зрозуміти як, де, чому, за що? Сама я, мешканка містечка на Одещині, не одразу відчула й зрозуміла, що насправді відбувається. Але, незважаючи на це, добре пам’ятаю гнітючу атмосферу перших днів, а може й тижнів, війни. Все навколо здавалося таким сірим, холодним.

Ми живемо з мамою вдвох. Пам’ятаю, як вранці вона розбудила мене зі словами: «Леся, прокидайся. Війна почалась». Я пам’ятаю, як ми читали новини, мама перебирала документи; взагалі не знали, що нам робити. Потім ввели режим світломаскування. І ми вдома на кухні у повній темряві слухали новини.

Перша тривога у моєму місті пролунала 25 лютого. У моєму будинку не облаштований підвал, тому ми з мамою вимушені були піти до сусідньої багатоповерхівки. Найважчим місяцем був березень. Всі були стривожені. Нікого з моїх друзів не пускали гуляти, мене також. Одна з моїх найближчих подруг поїхала з міста. Все, що я могла робити у той час, це переписуватися зі своїми друзями і чекати на зустріч.

На відстані кількох десятків кілометрів від мого міста знаходиться острів Зміїний. Протягом довгого періоду я кожної ночі прокидалася від звуків вибухів та літаків.

Згодом, напевне, всі звикли, навчилися жити за таких умов. Мої друзі повернулися додому. Ми почали часто зустрічатися. Багато гуляли, веселилися. У ті моменти я забувала про те, що коїться в країні.

В нашому регіоні було відносно спокійно. Також влітку трохи подорожувала. Моя сестра навчалася у Львові, ми з мамою їздили до неї. З початку війни бачились вперше.

Настала осінь. Ми навчалися дистанційно. Більшість уроків не проводилася через постійні повітряні тривоги. Але вже в жовтні вийшли на очне навчання. Наприкінці листопада почалося найцікавіше… Постійні відключення електроенергії, графіки, блекаути; холодна, сіра нескінченна зима. В нашій квартирі температура повітря зрідка сягала 16 градусів.

Було страшенно холодно. Відсутність світла 3-4 дні поспіль. Ні опалення, ні можливості для нормального приготування їжі… В цілому зиму пережили. Тяжко, холодно, але не так, як нашим військовим на передовій.

Навесні війну на собі відчула і моя сім’я: всередині квітня мій тато пішов добровольцем. Він останні два роки жив окремо. Ми не дуже часто спілкувалися. Розмовляв лише зрідка з моєю сестрою. Я була навіть рада, що тато туди пішов, бо він жив жахливо. Взагалі мій тато - лікар, він хотів бути військовим медиком. Приблизно два місяці він перебував у Чернігівській області, навчався на зенітчика.

Поступово повертався до нормального життя, без шкідливих звичок. Поки моя сестра була вдома, тато кожного дня їй телефонував, ми всі разом з ним говорили. У нас почали налагоджуватися стосунки. Я була дуже рада, що ми спілкуємося.

Він розповідав як у нього справи, що вони робили, які були заняття. Навіть надсилав нам фото. Я наче знову повернулася у дитинство, коли могла бути з татом. Після закінчення навчання тата мали кудись перевести. Зрозуміло, що навіть йому не казали куди саме. Близько 12 годин він провів у дорозі, а тоді нарешті зателефонував нам,  повідомив, що знаходиться у Дружківці (Донецька область).

Ми дуже переживали. Тато спочатку там лікував поранених. У серпні його відправили ближче до лінії фронту. Два дні він був на завданні під Бахмутом у напрямку села Берхівка.

Після повернення з бою розказував такі речі, які просто страшно уявити. Після бою у нього погіршився стан здоров’я: боліла голова, ламало тіло, тягнуло ноги (молодому йому робили багато операцій на голові, він повністю не бачить на одне око). Але за тиждень його знову відправили на завдання. Тато казав командиру, що погано себе почуває, але йому не повірили…

15 серпня 2023 року нам зателефонували з військкомату і повідомили, що тато зник безвісти. Це був найжахливіший день у моєму житті. У ту хвилину мій світ перевернувся: я зрозуміла, що можу більше ніколи не побачити свого тата.

Вже пройшло 2 місяці з моменту його зникнення. Я всією душею сподіваюся, що з татом все добре, але розумію й інше. То що змінила війна у моєму житті? Все. Війна змінила все.  І не тільки для мене. Ця війна змінила всіх, всю світову історію. Але я щиро вірю в нашу перемогу. І у свого батька.