Погребняк Василинка, вчитель
Лиманський ліцей №5 Лиманської міської ради Донецької області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

«Боріться – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, І воля святая!» – ці слова Тараса Шевченка сьогодні звучать для нас особливо гостро. Вони наче звернені до всіх нас, хто пройшов цей довгий шлях війни – тисячу днів, сповнених болю, втрат, надії й незламності. 

Тисяча днів війни… Для когось це холодна статистика, цифра днів у календарі, а для мене – довгий шлях боротьби, надії, страху та незламності. Я – дружина військового, і за ці тисячу днів війна увійшла в моє життя, змінила мене і все, що мене оточує.

Цей шлях непростий, сповнений випробувань, але саме він показав мені, чого я варта і показала сильний зв'язок між мною і чоловіком.

З першого дня, коли він сказав, що мусить піти на захист країни, життя змінилося кардинально. Мій світ змінився на хвилину тривоги й очікування. Кожен день мене перевіряє, зокрема на здатність залишатися сильною, коли серце стискається від страху. Я навчилася жити у світі, де кожне слово, кожна розмова і кожен телефонний дзвінок можуть бути останніми. Цей страх стає постійним супутником, але я змушена вчитися давати з ним раду, оскільки це той тягар, який я взяла на себе, ставши не просто дружиною, а дружиною військового.

У кожній розмові з чоловіком я чую не лише його голос, а й відчуваю його втому, рішучість і водночас невидимий тягар. Мені хочеться втішити його, сказати, як сильно я його люблю і як я пишаюся ним. І водночас знаю, що мої слова повинні дарувати йому спокій, а не посилювати тривогу. Ця війна показала мені силу кохання: справжнє кохання здатне долати кілометри та міцно тримати людину, навіть коли обійми стали віртуальними.

Перші місяці були найважчими. Страх, невідомість, думки про те, як він, як справляється там, де небезпека, голод, холод. Але я зрозуміла, що мушу бути сильною, бо саме від моєї сили залежить його настрій. Моя підтримка стала його тилом.

Я навчилася приховувати тривогу і замінювати її словами, які надихають, підтримують, дають йому впевненість. Моя роль – бути його опорою на підтримку, підтримувати так, щоб він знав: вдома його чекають і вірять в його повернення та перемогу.

У цій боротьбі кожен має свій фронт. Хтось – зі зброєю в руках, захищаючи рідну землю, хтось – у тилу, підтримуючи сім'ю, допомагаючи тим, хто цього потребує. Мій шлях у цій війні – це щоденна боротьба з тривогою та страхом, це щире бажання допомогти тим, хто поруч, та бути підтримкою для тих, хто захищає. Щодня я бачу силу і відвагу нашого народу, і розумію, що ці рядки Шевченка сьогодні – не просто поезія, це заклик, який підбадьорює, зміцнює і вказує нам правильний шлях.

Мій шлях за ці тисячу днів – це шлях віри. Віри в його повернення, віри в перемогу, віри в те, що ми зможемо жити у вільній країні, де наші діти не знають війни.

Я вчуся радіти простим словом, цінувати кожен день, кожну хвилину спокою, хоча б хвилини знаки уваги від нього. Наші зустрічі стали рідкісними, але це дає сили боротися за майбутнє не лише наше, а і нашої країни.

Тисяча днів війни – це тисяча днів, які навчили мене, що любов здатна подолати страх. Це дні, які показали, що підтримка, терпіння і спільна мрія здатні об'єднувати й надихати. Мій шлях – це шлях поруч із людиною, навіть нехай на відстані, але все одно в одному ритмі. Я знаю, що, скільки б це не тривало, я чекатиму його повернення і буду вірною його підтримкою.

Шлях, який ми пройшли за ці тисячу днів, став шляхом до справжнього розуміння сили народу, його готовність боротися і здатність вірити.

Шевченкові слова звучать як обітниця, як нагадування про наші обов’язки перед минулим, теперішнім і майбутнім, яке ми самі творимо. Нехай цей шлях приведе нас до перемоги, і нехай правда, славить Україну.

Мій шлях – це не тільки мої кроки, але і його сила, його боротьба і наше спільне майбутнє та майбутнє нашої України.