Наша родина 30 листопада 2022 року вдруге покинула власну домівку. Ми ВПО з 2014 року. Жили в смт. Георгіївка, Лутугинського р-ну, Луганської області, неподалік аеропорту. Микиті було 4 роки. Дитина була дуже налякана і знервована від тих подій. Евакуювалися ми на підконтрольну Україні територію до смт. Лозно-Олександрівка Сватівського району. У дитини почалися проблеми зі здоров'ям. Микита погано спав вночі, йому снилися жахіття, він бредив, міг встати і піти на двір, а потім нічого не пам'ятає. Він почав давитися їжею та ще постійно була підвищена температура тіла. Зверталися до лікарів, здавали купу аналізів, проходили різні обстеження. Всьому причина була пережитий стрес і хвилювання.

17.08.2018 року Розпорядженням голови Білокуракинському районної адміністрації Микиті дали статус дитини, яка постраждала внаслідок бойових дій і збройних конфліктів. Підібрали лікування, стало краще. Ці ліки ми пропиваємо двічі на рік. Дякувати лікарям дитина почала добре спати і вже не давився їжею та підвищена температура тіла зберігається і до нині. Вона йому заважає, бо часто болить голова і дитина відчуває слабкість.

В 2022 знову війна. Тато військовий на фронті, ми в окупації. Знову у Микити погіршується стан здоров'я. Лікарів немає, вони виїхали, добре, що в мене є необхідні ліки, то ж я сама даю йому їх, як назначали в лікарні. 30.11.2022 ми виїхали з окупації до Хмельницького і живемо тут. Наш тато кінолог і ми змогли вивезти нашого пса Іртиша, якого дуже любить син. Він був його єдиним другом в окупації, бо дитина до школи не ходила.
Зараз в Микити з'являються нові знайомі та друзі. Він пішов до нової школи. Інколи сумує за домом, річкою, лісом, до міста потроху звикає... У нас не було зв'язку і інтернету. Ми не могли зв'язатися з родичами, подзвонити татові і він не міг нам дозвонитися. Не було необхідних ліків. Було дуже страшно нам всім. Не було грошей на їжу.

Син двічі чув і бачив війну. Коли ми евакуювалися з Луганська, в нього не було жодної іграшки, бо ми взяли саме необхідне, а на новому місці на іграшки не вистачало грошей. Страшно, коли здригається земля від снарядів, коли літають вишищувачі і гудять так, що аж серце перестає битися. Страшно, коли до родичів військових приходять з обшуками з автоматами і перевертають увесь дім. Ми виїзджали 4 суток з окупованої території. Росіяни нас тримали 12 годин на кордоні, не пропускали нашого собаку. Син плакав, був змучений і голодний.