На очах Анни Шаповал була смертельно поранена жінка, сама вона постраждала від обстрілу. І діти пережили страшний стрес.
Перший день війни я була з дітьми. Ми жили на той час у Донецьку з чоловіком. Був вихідний день, але по суботах чоловік працював, він стоматолог-хірург. Чоловік мені перетелефонував і сказав: «Збирай речі, ми їдемо на море відпочивати».
Я крізь вікно чула постріли, тому що на залізничному вокзалі були попадання. Чоловік по телефону нічого не розповідав. Він приїхав, пояснив ситуацію, сказав, що нам краще виїхати відпочити на два тижні. Потім, коли все закінчиться, ми повернемося назад.
Коли ми потім приїхали в Покровськ, знімали квартиру, переїхали до батьків чоловіка. У двокімнатній квартирі жили вони, я з чоловіком, двоє дітей і брат чоловіка. Кожні вихідні діти залишалися у Покровську.
Так як я не можу кинути своїх батьків, то на вихідних приїжджала до них в Авдіївку чимось допомогти, ті ж продукти привезти. В одну «прекрасну мить», 28 листопада 2014 року, ввечері ми з батьками пили чай за столом.
Близько 8 вечора прилетів і вибухнув снаряд біля рідної домівки. Мене відкинуло вибуховою хвилею, всі злякалися, полетіло скло, відразу вибило світло. Ми поповзли швидко в підвал.
Стало тихіше, і тато вийшов на вулицю подивитися ситуацію. Зайшов до хати весь у крові. Ми були з братом, я в піжамі, одягнена по-домашньому. Каже: «Викликай швидку». Розповів, що сусідка навпроти вийшла на вулицю у двір якраз в цей момент і її осколками повністю посікло. Ми її не змогли врятувати, надавали першу допомогу, занесли в будинок.
Її чоловік був у шоковому стані, просто сидів і дивився на все, не міг нічого зробити. Я, брат і тато занесли її в будинок. У неї почалися хрипи, були повністю посічені всі руки, ноги, голова була вся в крові. Було дуже страшно.
Я зателефонувала чоловікові, так як він медик, запитала, яку допомогу я можу надати. Він відповів, що треба зробити антишоковий укол. Під рукою нічого не було, ми кілька разів викликали швидку, але йшли бойові дії – швидка не могла приїхати.
Тато вийшов на вулицю, знайшов деревинки, щоб зробити дренаж на праву та ліву ноги, так як ноги, як ниточки, висіли. На той час вона ще дихала. Ми ще раз подзвонили в швидку – відповіли, що їдуть.
Ми допомогли винести її в швидку, але її не довезли до лікарні, вона померла. Ми після цього зайшли в будинок і виявилося, що у нас була пробита газова труба, а ми про це навіть не думали, побігли рятувати сусідку.
На наступний день я приїхала додому. Увечері на кухні п’ю чай, підходить старша дочка і каже: «Мамо, у тебе на голові сиве волосся з’явилося». У мене його ніколи не було.
Я їздила ще після цього неодноразово на вихідні до батьків. Були моменти, коли ми йшли на автобус і прилітав снаряд. Нам доводилося бігти в підвал і ховатися. Так що своїми очима бачила, відчувала.
Дітям моїм один раз довелося відчути і почути, коли сиділи біля підвалу і старша донька не могла заспокоїтися, у неї був нервовий стрес, трусились ноги, руки. Я просила її заспокоїтися. Вона каже: «Мама, все добре, вони у мене самі трусяться».
.png "Імена")
