У Снігурівці я жила з сином. На момент повномасштабного вторгнення йому було 17 років. Ми жили в окупації, були дні, коли відчували голод, бо запаси продуктів закінчувались. Я була шокована тим, що почалася війна. Через обстріли я боялась ходити до мами, але ризикувала життям та відвідувала її. Виїжджати було дуже страшно. Я чула про випадки, коли машини з дітьми обстрілювали.
Після деокупації ми повернулись додому, але у місті продовжують гинути діти.
Я хочу, аби війна кінчилась якомога скоріше. Треба жити далі заради дітей.
