Нам у цій «сірій зоні» дуже нелегко живеться. Здригаємось від кожного звуку. А тут так били, так вікна і стіни тремтіли! Коли це скінчиться?
Може, щось зміниться на краще. Скільки можна нас тримати у страху? У нас вікна в будинках досі заклеєні.
Я ту війну прожила, мені тоді дев’яти років не було, теж тоді бомбили і ми ховалися. І пожежі бачили, і вибухи бачили – усе бачили. Але тоді були дітьми, а зараз за дітей уже хвилюєшся.
І я сама не можу ні вийти, ні сховатися десь. А я ж жива людина, мені ще хочеться [жити]. У мене такий тягар на плечах, що нікому не передати. ДЦП – хвороба від народження.
Коли були обстріли, ми сиділи в коридорчику, там капітальна стіна. На дивані в кімнаті сидіти боялися, тому що у вікно може залетіти.
Руйнування були в нас. Магазин пошкодили, він уже не працює. Та й жертви були, усе було. Війна завжди приносить руйнування, загибель людей, голод, холод...
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
