Першим днем війни для мене стало 22 січня 2015 року. Це було ні в казці сказати, ні пером описати. Коли бачиш фільми про війну по телевізору – це одне, а коли на собі відчуваєш гуркотіння, коли осколки сиплються на голову, коли страшно і не знаєш, що робити – це зовсім інше.

Спочатку обстріли були далеко від нас, біля Маріуполя. Потім Донецьк, Ясинувата, потім Червоний Партизан, який поруч із нами.

А коли 22 січня вже по нас почали бити – це було жахливо. Осколки сипалися звідусіль: із вікон і дверей, із дахів і дерев. Незрозуміло, що це було, але було моторошно.

Ми не постраждали, ховалися, слава Богу. Але іноді на наших очах помирали люди, хороші молоді люди, і ми бачили, як їх поранило, ми витягали їх... У цей час частина населення залишалася, а частина виїхала. Нам нікуди було їхати, і ми залишилися.

Наш будинок старенький, звичайно, але тут є підвальчик не дуже такий, але нас він оберігав. Нас туди ноги самі несли, і я тільки зараз дізналася, скільки в мене там сходинок. На першу сходинку стаєш, а на останню вже залітаєш. Це жах!

Будинок наш постраждав від обстрілів. І ми постраждали. Чоловік переніс два інсульти і зараз часто хворіє, потрібно робити операції.

Місяць у нас не було води та світла, їжу ми швидко їли, тому що в холодильник не поставиш, світла ж немає. Виживали, як могли, ділилися, хто чим дасть. Доглядали за будинками, забирали там живність, щоб не загинула від бойових дій. Слава Богу, вижили.

Уже, звичайно, тривога не та, яка була в ті роки. Не так серце калатає, не так ноги підкошуються, не так тягне до підвалу. Але все одно, коли стріляють, звичайно, страшненько. Тому що іншим разом стріляють так, що навіть і не знаєш, куди куля летить.

У 2020 році куля зрикошетила в садок, коли жінка прийшла за дитиною; слава Богу, в дерево вдарилася й відлетіла в руку. А якби летіла по прямій? Я одного разу йду на городі, а в мене куля в кухню якраз відлетіла.

Я мрію про мир, про здоров’я, щоб наша сім’я була разом. Адже ми роздерті все – онуки й діти на тому боці, дорога до них закрита.