Я зрозумів, що почалася війна, коли в Макіївці з’явилися озброєні люди. Вони почали якісь блокпости вибудовувати, обмежувати в’їзд-виїзд. Усі думали, що це ненадовго, може, місяць-два – і все затихне. Але виявилося якось не так.

Почалися обстріли. У моєму будинку сталінської побудови, у моєму під’їзді було бомбосховище. І коли починалися обстріли, усі збігалися до нас. В один із днів на наш район, десь через пару будинків від мого, просто в дах двоповерхівки прилетів снаряд. І я пам’ятаю, як чоловік увесь у пилу біг до нас у сховище і ніс на руках своїх трьох чи чотирьох дітей.

У сусідній район частенько прилітали снаряди від «Граду». У сквері навіть, бувало йдеш, а там із землі стирчить хвостовик від цього «Граду». Взагалі, далі двору ми не виходили, щонайдалі – у сусідній двір, тому що часто чутно вибухи були.

У сховище біг чоловік і ніс на руках своїх дітей

Восени 2014-го я виїхав до Кременчука до родичів. Було мені тоді 18 років. Довелося самому всього вчитися, що треба для життя, швидко дорослішати.

Повернутися додому, напевно, хочу, але ймовірність цього вже маленька. Тому що я тут одружився, дитина народилася, працюю. Уже осів тут. А мама досі в Макіївці живе. Там досі комендантська година. Її як ввели, так вона й залишився, з 11 вечора і до 5 ранку на вулицю виходити не можна.