Ілларіонова Валерія

ЗОШ I-III ступенів №1, Горішні Плавні

Вчитель, що надихнув на написання есе - Циганко Алла Іванівна

«Війна. Моя історія» 

Усе, що не вбиває, – робить нас сильнішим.

Моя історія війни розпочалася набагато раніше, ніж для багатьох українців. Моя батьківщина —Донеччина, і в дві тисячі чотирнадцятому році, у шість років, я дізналася, що являє собою війна.

Уперше, коли ми проїжджали блокпост, мені не було страшно. Тоді ні я, ні батьки до кінця не усвідомлювали масштаб проблеми. На виїзді з міста, обіч вокзалу, стояли в рядок дві озброєні стоп-зони. Буквально за десять метрів один від одного. Назавжди закарбувалось в пам'яті, як скаржилася розлючена мати: "Хлопці, ну ви що, знущаєтесь?!" Згадувала про мене, мовляв, дитину заколисує. А я, дивлячись на засмучену та злу маму, намагалася зрозуміти, яка справа незнайомцям до нашої машини.

Ми втратили домівку, роботу. Але мені, як звичайній гіперсоціальній дитині, було найважче розлучитися з друзями. Усі мої улюблені іграшки залишились у Донецьку. І я дуже довго не усвідомлювала того, якого розміру психологічну травму мені завдали ці хвилювання. Я й зараз не до кінця розумію, як маленька дівчинка з незміцнілою психікою могла так спокійно переносити подібні зміни.

Батькам довелося будувати життя з нуля. Адже ніхто не очікував, що вмить доведеться екстрено евакуюватися. Вони заводили нових знайомих, були зайняті написанням резюме, намагалися зайняти місце в колосально відмінному від звичного суспільстві. І я дуже вдячна за те, що всі ці старання були для мене. Що-що - а любов'ю я ніколи не була обділена.

Повномасштабну війну я поділяю на три етапи.

Спочатку ризиків ніхто з сім'ї усвідомити не міг. Через те, що минулий воєнний досвід не позначився на нас активними бойовими діями, особливих побоювань за життя не було. Безперечно, не нехтуючи правилами безпеки, під час тривоги я перебувала у сховищі. Намагалася допомогти армії.

Потім стало прикро. Чому, коли моє рідне місто зруйнували, нікому не було до нього діла? Чому всі навколо кажуть, що війна триває лише пів року?! Хіба те, що я бачила у дитинстві – не було війною?!! Але пізніше усвідомила, що поки на своїй шкурі людина не зазнає, вона не зрозуміє. І змирилася.

Зараз я лише ставлю питання. Хтось кричить про протести; хтось знімає на відео, як він вигнав військового з поїзда, бо той їхав із передової та не міг прийняти душ — це аморально. І вже не намагаюсь знайти відповіді. Все вирішиться згодом.

Я вважаю себе сильною особистістю завдяки випробуванням, які довелося пережити маленькій дівчинці з Донецька. Мої життєві погляди досить далекі від оптимістичного настрою, однак, щоб не збожеволіти остаточно, я волію думати, що всі речі, що відбуваються у світі — на благо.