Мені 36 років. Я заміжня. У мене є донька двох з половиною років. Мешкали у Степногірську. Спочатку не думали виїжджати, але потім почали обстрілювати наше селище, і зараз продовжують. Коли стало прилітати в наш будинок, ми зібралися і поїхали. Наразі мешкаємо в Запоріжжі.

Води у нас із початку війни не було, бо водогін проходив з села Лобкового, а воно було окуповане. Світло постійно перебивали. Зараз теж постійно негаразди зі світлом - ремонтні бригади весь час виїжджають. Також не було зв’язку. 

Коли обстріли почалися, не вірилося, що з нами таке відбувається. Дуже запам’ятався момент, коли вперше за нашим будинком прилетіло. 

Вікна наші виходили на школу, а на той момент росіяни активно обстрілювали дитячі заклади. Влучили в школу, і в нас вилетіли вікна. Дуже було страшно.

Мій батько і чоловік вивозили нас своїми машинами. Ми самостійно виїжджали: я і моя сестра з чоловіком та двома її дітьми. У неї дітки старші, тому вони дуже болюче переживали все це.

Хотілося б, щоб можна було повернутися додому. Але це неможливо. Там усе розбито. Крім дому, зруйнований дитячий садочок і школа.