Я з Краматорська. Коли почули вибухи, був шок і ми не знали що робити. О 4 ранку я побачила, як мої сусіди військовослужбовці, збираються і сідають з дітьми і з пакетами у машину. Я крикнула із вікна: "Це серйозно?" - Сусідка відповіла: "Так!"

У мене такий страх був. Вибухи тривали, а я ввімкнула телевізор і дивилась новини. Я думала, що нас війна не стосуватиметься, тому що росіяни йшли на великі міста: на Київ, на Харків. Я вичікувала. Згодом моя дочка, яка живе у Польщі, сказала, щоб я терміново виїжджала. У березні я вже була за кордоном. Усе покинула, взяла одну валізку, документи і виїхала до Львова, а звідти - у Польщу. 

Поїздка була дуже важкою. Коли я приїхала на залізничний вокзал, там було дуже багато народу і ніхто не міг зрозуміти куди їхати, як і чим. Дякуючи волонтерам, люди могли розібратися куди який потяг їде. Всі були шоковані, бігали з дітками, були переповнені перони і поїзди. У потяг неможливо було потрапити, там навіть люди у тамбурах сиділи. Я з великими труднощами сіла в автобус, який їхав до Львова. Квиток був дорогий, але тоді було все одно, аби тільки сісти і поїхати. Ми довго їхали, бо дорожні знаки познімали, а водії плутались у маршрутах. У туалет ходили всі разом: і чоловіки, і жінки, але тоді була така паніка, що ніхто ні на кого увагу не звертав. Відтоді я вже сім місяців перебуваю за межами України. 

Найбільше мене шокувала ракета, яка влучила у краматорський вокзал. Я дякувала Богу, що я у той час там не перебувала. Тоді загинули і маленькі діти, і дорослі, і молодь. Це був сильний шок. 

Дуже хочеться, щоб війна швидше закінчилась. 

Хочу жити спокійним мирним життям, мати спокійну старість. Щоб моя смерть була природньою, а не від кулі. Щоб наші діти і внуки не бачили більше війни. 

Я планую повертатись додому, в Краматорськ. У мене там чоловік залишився.