Кузнєцова Марія, 11 клас, КЗ «Ліцей «Новенський» Кропивницької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузнєцова Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Залізничний перон був заповнений людьми. Серце билося в ритмі тривоги, а розум поповнився запитаннями. Я сиділа біля вікна, спостерігаючи, як краєвиди моєї рідної землі поступово зникали за горизонтом. Вони нагадали мені, як лише кілька днів тому безтурботно гуляла в парку, не знаючи жодних страхів. Проте тепер усе було інакше: наспіх зібрані рюкзаки, переповнені спогадами, та навколишні обличчя, сповнені непевності та болю.

Коли потяг рушив, я відчула, як всередині мене щось ламається. Я залишала рідний дім, школу, друзів, які були для мене не просто знайомими, а частинами мого світу.

Щоб знайти рівновагу, я почала малювати. Моя мати завжди була для мене джерелом натхнення, і я вирішила втілити її образ на папері. Коли я малювала, то відчувала, як хвилі тривоги затихають, а серце наповнюється теплом. Кожен штрих олівця нагадував мені про її любов і підтримку. У повітрі віяло гіркотою прощання, а кожна зупинка нагадувала про те, що я не повернуся назад. Я пізнала, що війна – це не лише новини, а реальність, яка обертає життя з ніг на голову.

Всі мрії, які я оберігала, опинилися під загрозою, і тепер переді мною відкривався новий, незвіданий шлях, сповнений невизначеності.

Дуже важко мені далася митниця на кордоні, сотні людей у черзі в незнаний світ. Ми всі шукали нові горизонти, але відчували невпевненість. Чи зможу я знайти своє місце в новій країні, де мова звучала як музика, якої я не чула раніше? Чи зможу я знову знайти радість, якщо доведеться залишити позаду те, що було мені рідним? Чи зможу я знову посміхатися, коли думки про тих, кого я залишила, будуть тиснути на мою душу?

У Польщі нас взяла під лагідне крило польська сім'я. Вони подарували нам тепло та надію на щасливе майбутнє.

Вони виділили нам дві середні кімнати, де проживали я, мати та моя бабуся. Їх доброта і турбота повернули мені мою усмішку та покращили емоційний стан. Як для всіх учнів школа для мене стала особливим викликом. Незнання мови сильно било по мені, а найпростіші речення здавалися нездоланними. У польському класі я відчувала себе ізольованою від суспільства. Часто стикалася з байдужістю, нерозумінням та навіть неприязністю.

Звісно, вчителі були добрі і намагалися допомогти усілякими засобами, але не один вчитель не допоможе знайти спільну мову з однокласниками.

Але найбільше на мене тиснув смуток за домом. Частенько я уявляла як повертаюся до рідного міста та милого дому. Спогади про батьківщину давали мені надію на те, що колись я повернуся і буде все як раніше... Повернення до України стало несподіваним подарунком долі, хоч і відбувалося з певною тривогою. Шлях додому був емоційно напруженим, сповненим страху.

Чи буде рідне місто таким, яким я його залишила? Коли потяг під'їжджав до кордону, серце билося швидше.

Я не знала, що знайду вдома, чи зможу знову відчути безпеку і спокій. Проте повернення було не таким, як я уявляла. Війна залишила свій слід, і відновлення життя не було простим. Багато чого змінилося не тільки в місті, але й в мені. Я більше не була тією безтурботною дівчиною, яка поїхала кілька місяців тому. Тепер я відчуваю відповідальність, глибше зрозуміла цінність миру та життя.

«Кожен досвід, навіть гіркий, додає людині мудрості і сили», – говорить Франко. Відчувши ці слова на собі, я вже не зважаю на всі труднощі, що сталися зі мною.

Повернення додому стало символом мого відродження. Я знала, що шлях попереду буде важким, але цей досвід зробив мене сильнішою, навчив боротися за себе і своє майбутнє.