Зранку, як звичайно, збиралися на роботу, але мені подзвонили та сказали, що почалася війна. Я спочатку не повірила, стала дзвонити своїм колегам, але вони відповіли, що теж чули про початок війни. Усі стали купувати їжу, почався ажіотаж із продуктами, бо люди думали, що буде нічого їсти. Стали обдумувати, як далі жити, куди тікати.

Шокувало спочатку те, що можна втратити свій дім, своїх рідних. Ми не знали, куди тікати, куди їхати, чи будемо ми працювати, чи ні. 

Дуже шокувало те, що ми почали втрачати близьких людей. То сусід загинув, то друг якогось друга, або колега. Втрачати людей, мабуть, найстрашніше. 

Коли ми поїхали до Польщі, нас дуже по-дружньому зустріли. Також приємно вразило те, що в цей найскладніший період компанія дала нам можливість працювати далі, організувала дистанційну роботу, і ми могли спілкуватися зі своїми колегами. Це було дуже важливо на той момент. Вразило те, що люди стали ріднішими, допомагали одне одному, чим могли. Ця ситуація нас згуртувала.

Ми з рідними почали частіше дзвонити одне одному, дізнаватися, як у кого справи, цікавитися, чим можемо допомогти. Стали більше цінувати одне одного.

Я хочу, щоб майбутнє було, передусім, без війни. Хочеться, щоб нарешті всі повернулися додому, щоб люди жили в мирі, добрі. Щоб нарешті ми могли зі своїми чоловіками поїхати на море відпочити, а не ховалися. Щоб у всіх була робота, і щоб діти не боялися лягати спати.