Дізнатись про початок війни було дуже страшно, тому що тоді в мене дуже маленький синочок був. Тільки чотири місяці минуло, як нас виписали з пологового. Ще у мене старша дівчинка є. Ми були не готові до того, що в нас не стане ні медикаментів, ні води, ні продуктів харчування. Ми все-таки старші, тому могли їсти те, що є, а от для дітей різного віку все це було дуже тяжко.

У діток була температура, а в аптеках не було зовсім нічого: ні жарознижувального, ні знеболювального. Ми зверталися по допомогу до нашої місцевої влади.

Ті, хто був для мене рідними людьми, стали не дуже рідними. А сусіди стали ріднішими. 

У когось вода була питна, то ділилися нею. Або, наприклад, мені поштою передавали жарознижувальні з різних міст – і друзі, і рідні. Ми ділилися одне з одним.

Можна було записуватися на евакуацію, а крім того, ще допомагали коштами, наскільки я знаю. Я повідомила, що виїжджаю сама з двома дітками, що в мене чоловіка немає. Але мені сказали: якщо виїжджаєш до Києва, то жодної допомоги тобі не надають. І ми купували квитки власним коштом. 

Я вважаю, що війну потрібно закінчувати, бо дуже страждають і діти наші, і всі люди. Ми жили в Донецькій області, і моя старша дитина не ходила до садочка, ми не виходили гратися на дитячий майданчик. Я вважаю, що вже потрібно домовлятися, щоб усе це скоріше закінчилося.