Харків’янка розповіла, як з дітьми виїжджала з палаючого міста і як знаки дали їй зрозуміти, що Україну покидати не варто

Вночі 24 лютого ми спали вдома. О 4:45 прокинулися з чоловіком від вибухів, а дитина ще спала.

Ми не зрозуміли, що за вікном війна, думали, що це феєрверк. Та потім підійшли до вікна і побачили помаранчеве небо.

Далі пролунало два гучних вибухи, після яких все завібрувало. Від цього прокинулася наша шестирічна донечка і запитала, що це.

Ми живемо на Північній Салтівці, окружна дорога знаходиться в десяти хвилинах їзди від нас. Тож ми прийняли рішення залишити будинок.

Спочатку поїхали до центру міста в бомбосховище, пробули там дві ночі, але коли біля нас розірвалися три снаряди, зрозуміли, що тут теж небезпечно.

Потім поїхали на Салтівку до однієї жінки, яка дозволила пожити в неї. Нас було багато: мама чоловіка, його сестра з чоловіком і її дочка з онукою. Чотири дні ми були у цієї пані вдома на першому поверсі. Але потім вирішили, що нам із племінницею треба вивозити дітей з міста.

Таким чином, ми з двома шестирічними дітьми приїхали на вокзал. Дістатися туди було дуже складно. Мобільний зв’язок працював лише на вулиці, ми ледь-ледь знайшли таксі. За три тисячі гривень нас відвезли на вокзал, хоча у мирний час це коштує не більше ніж 150.

У поїзді ми їхали стоячи, бо не було навіть місця, щоб сісти на підлогу. Наши дітки – герої! Вони за 23 години, поки ми їхали, жодного разу не попросилися до туалету, бо в ньому також їхали люди з тваринами. Вони не пускали нікого.

Коли ми приїхали до Львова, не розуміли, що нам робити далі і куди йти. Нам допомогли волонтери, дякую їм! Вони відвезли нас до ліцею, там пробули п’ять днів. Ми мали їхати до кордону, але тільки-но починали шукати волонтерів, які б змогли нас відвезти, одразу щось траплялося. Спочатку одна дитина захворіла, в неї була блювота і температура, ми двічі викликали «швидку». Потім інша злягла з температурою. А ми ж планували їхати до Польщі. Врешті зрозуміли, що це знак: нам не можна виїжджати з України. 

Ми знайшли людей, які дали нам прихисток. У них жили три тижні. Але і це було задовго, тож ми почали знову шукати житло. Спочатку ночували у дитячому садочку, а потім знайшли волонтерів, які поселили нас безкоштовно в готелі на території іподрому. Там ми прожили ще два місяці. Після – готель зачинився через борги, а ми повернулися до Харкова. 

Нині часто згадуємо той час. Зокрема, родину, яка дала нам прихисток. Війна нас сильно зблизила і поріднила, нині постійно спілкуємося.

Коли їхали в тролейбусі у Львові, чоловік запитав, звідки ми, бо розмовляли українською не як місцеві. Коли почув «Харків», він плакав разом з нами і співчував. Інший чоловік сказав: «Колись нас роз’єднали, тепер поєднали. Пізно ми це зрозуміли».

Я хоч і вдома зараз, але все одно не працюю. До війни була майстром манікюру, зараз сиджу з дитиною, бо ні з ким її залишити. Родичів у місті немає, всі звідси виїхали.

Дякувати Богу, ми з чоловіком стали ще ближчими. Краще почали розуміти один одного, дитину любимо безмежно! До війни ми були проти собаки, бо завжди не було часу доглядати за нею, але зараз подарували дитині цуценя.