24 лютого я була вдома у Бердянську. Прокинулася від вибухів. Це було дуже страшно. В новинах уже сказали, що на нас напала Росія.

Втім, найстрашніше було, коли російські військові вривалися в наш будинок. В цей момент я розумієла, що завадити їм не можу, і дуже боялася за дітей.

Над нашою домівкою повсякчас літали літаки. Дорогою одна за одною рухались колони важкої техніки. Ми не спали ні вдень, ні вночі. Мурахи по тілу аж досі!

Скрутно стало, коли у Бердянську пропав зв’язок. Грошей не було, фінансування теж, навіть пляшку води не було за що купити. 

Тому ми виїхали. Дісталися Василівки, там пробули п’ять днів. Потім знову у дорогу. І коли нарешті побачили наш прапор, плакали від щастя!