Коли все почалося, я взагалі спочатку не зрозуміла, що це таке. Потім ще. Потім уже ближче. Тоді стало ясно - це не просто так, це вже серйозно. Я була у відчаї, не знала, що мені робити. Обстріли стали майже щодня. Спочатку подалі, потім і в нас у районі почали бахати. Я почала спускатися в підвал. Там і сиділа годинами. Тісно, холодно, але страшніше було нагорі. Чоловіки згуртувались та почали чергувати, аби у місті був порядок.

Я продовжувала працювати вчителем, хоч і дистанційно. Тяжко виживати поблизу кордону з Росією. Зараз ніхто не знає, що буде далі. Я нікуди не виїжджаю, бо не можу обірвати власне коріння. Вірю, що Україна переможе. Сподіваюсь на мир та тишу.