Ми з Донецька. У 2015 році ми переїхали до Маріуполя. Наше підприємство перевели. Зі мною переїхала дитина. 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми не очікували. Думали, що буде як у Донецьку, але почали бомбити. Ми сиділи у коридорчику "сталінки": там стіни серйозні. Сподівались, що все швидко закінчиться.

Сусіди на подвір'ї будинку організувались. Чоловіки побудували імпровізовану пічку. У всіх були різні продукти і вода, у когось було розкішне м'ясо, бо холодильники розморожувались - потрібно було його готувати. 

Наш будинок розбомбили, скинули бомбу на супермаркет через дорогу. Ми перебігли в інший будинок. Згодом перейшли до підвалу школи. У цей же вечір у будинок, у якому ми раніше перебували, влучила бомба, весь під'їзд загорівся. Добре, що ми звідти встигли вчасно втекти. 

У підвалі школи нас перебувало 75 людей. Там було дуже багато дітей. Один чоловік помер - стало погано із серцем. Він лежав на другому поверсі школи. Це було моторошно. Згодом почали бомбити і школу. Ми прокидалися у підвалі, переконувались, що це - не жахливий сон. Надворі було -14. 

Від людей по циганському радіо ми почули, що відкрили виїзд із Маріуполя. Раніше люди намагались виїжджати, але повертались. А потім дивимось, що не повертаються, і вирішили на свій страх і ризик виїжджати. Добре, що для нас і для нашої кішки знайшлося місце. Ми приєдналися до колони. Дивимось, що машини без скла, - значить, з Маріуполя. По дорозі блукали, місцеві жителі нам показували дорогу. Коли їхали, нашу колону обстріляли. Побачили наших військових і прибули до Запоріжжя. 

Ми переїхали до Києва - тут у мене сестра. Коли ми доїхали до Запоріжжя, вона сказала, щоб ми негайно приїжджали до неї. Було небезпечно, Київ обстрілювали, але у нас не було інших варіантів. 

Ми сподіваємось на нашу армію, на наш уряд, на нашого президента. Ми готові допомагати - волонтеримо, не сидимо склавши руки. 

Я хочу додому, повернутися в Донецьк, мати стабільну роботу. Щоб у дітей моїх усе було добре.