Ми живемо у селі Сосонка Охтирського району. У мене інвалідність другої групи, моя мама – лежача. Під обстрілами до неї бігала, потім забрала її до себе. Не виїжджали нікуди. Добре, що син був вдома, він нас підтримував. Було дуже важко.

Дороги погані. Електролінії обстрілами пошкодило. Світло провели, але ще не підключали. Ввечері світла нема. У підвал не бігаю, бо не можу кинути маму. Коли прилетіло, я теж була біля мами. Неочікувано все сталося. Чоловік на вулиці був біля дров. Отаке пережили.

Нас обстріляли: один снаряд упав перед двором, а другий перелетів через хату та в грядку з часником упав. Посипався шифер, вікна посипалися. Довелося все відновлювати.

Дякувати Богу, ми не були в окупації, до нас не дійшли. А поруч – Тростянець, там були росіяни. У магазині двері виламали, хотіли поживитися. Як чую історії інших людей, то розумію, що нам ще пощастило.

Моя сестра троюрідна в Тростянці. Її чоловік – електрик, вони виїжджали відновлювати лінію і машиною натрапили на міну. Йому пошкодило обидві ноги. Зараз він на реабілітації.

Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться. Молюся й надіюся на це. Вірю в закінчення війни. Сподіваюся, що окуповані землі повернуться в Україну, що в моїх дорослих дітей та онуків життя буде хорошим. Ми допомагаємо своїм військовим, чим можемо.