Мені 68 років. Я живу в Снігурівці Миколаївської області. Тут мешкає і моя донька з сім’єю. Ми вісім місяців були в окупації. Син воював з 2014 року. Пів року тому загинув під Вугледаром. Його посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького.

Окупанти з’явилися у нашому місті 19 березня. Ходили по домівках і підвалах. Перевіряли документи. До доньки приходили з обшуком і зятя чотири рази забирали в підвал, бо він служив у Територіальній обороні.  

У багатьох людей росіяни відібрали телефони. Моя внучка-першокурсниця ховалася, щоб онлайн отримати завдання чи надіслати виконані. Закінчила перший курс на "відмінно". 

Не було світла. Воду привозили у бочках. По ліки і продукти донька їздила в Баштанку. Там і мою пенсію знімала з картки. На неї ми й жили, бо донька не отримувала зарплату в школі. 

Після звільнення Снігурівки ми з донькою допомагали видавати гуманітарну допомогу. І самі отримували дуже хороші продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Нам досі привозять безкоштовний хліб і консерви. Червоний Хрест допомагає. 

Долати стрес мені допомагає рукоділля. За час окупації я зробила 12 герданів. 

Коли в Снігурівку зайшли наші військові, всі жителі міста зустрічали їх із квітами. А одна дівчинка зіграла їм на скрипці гімн – солдати витирали сльози. Я ридала і обіймала наших визволителів. 

Після звільнення ми відчули полегшення, але ненадовго. На Великдень знову був обстріл. Росіяни розбили дві школи і Будинок культури. Я живу неподалік. Мій будинок здригався. У під’їзді вилетіли вікна. А в сусідньому селі того дня загинув сімнадцятирічний хлопець і вісімнадцятирічна дівчина. У них влучив снаряд, коли вони пішли освячувати паски. Для росіян немає нічого святого.