Мені 28 років. У мене є чоловік і дитина. Ми жили в Маріуполі. 16 березня виїхали з рідними в Київ.

Ми тричі намагалися виїхати, але щоразу інформація про «зелений коридор» була недостовірною. У нашому під’їзді жив поліцейський. 15 березня ми дізналися від нього, що можна виїхати з міста. Наступного дня вирушили в дорогу на двох автомобілях. Тато їхав на вантажівці. Неподалік Запоріжжя був дуже низький міст. Татові довелося ламати металевий борт, щоб проїхати. Це була єдина дорога, тому вибору не залишалося. 

На блокпостах російські військові перевіряли телефон батька. Знайшли фото з українською символікою і змусили видалити їх. Мене з дитиною, маму й бабусю не чіпали. Бабусі 86 років. Вона інвалід дитинства. Їй дуже важко далася дорога. 

Після переїзду благодійні фонди дали речі й вітаміни, яких потребувала дитина. Також допомогли небайдужі люди. Ми дуже вдячні всім за турботу.

Ми зупинилися в Києві, бо вважаємо, що тут найбезпечніше. Я працюю онлайн, щоб завжди бути поруч з дитиною. 

У перший місяць війни було знищено дві наші квартири. Це стало великим ударом для батьків. Ми все одно хочемо повернутися в Маріуполь, хоч і залишилися без житла. Хочеться, щоб цього року війна закінчилася.