Я живу в Одесі, а мама жила в Запоріжжі. Я її забрав сюди, бо їй потрібна була операція. Коли зробили операцію, почалась війна, і мама залишилась у мене.

Дуже гарно пам’ятаю перший день війни. Подзвонив мій друг з фразою: «Почалось». І я почув сильні вибухи. Була паніка у всіх, ніхто не розумів, що робити. 

Сама війна – це страшно, ніколи до цього не звикнеш. Дикість людська вражає, кількість дітей, які постраждали.

Війна – це фільтр, коли в кожної люди вилазить як все погане, так і навпаки, якісь гарні риси. Було багато випадків, коли люди безкорисливо допомагали іншим. Я завжди знав, що ми дуже сильна нація і можемо співчувати, допомагати, але коли бачив це на власні очі, це приємно вражало. 

Дружина зараз поруч зі мною. Син навчався в вузі Одеси, але коли в місті почались масові обстріли, він вступив в інший університет за кордоном, зараз там навчається. Спілкуємось дистанційно, давно не бачились.

Я навіть не маю думки, скільки ще війна може продовжуватись, тому що це вже пройшло будь-які межі. У регіонах, найближчих до війни, – Запоріжжя, Одеса, Херсон – обстріли кожен день, і ці люди хочуть, щоб війна закінчилась швидше, щоб наші керівники сідали і домовлялись. Десь у Полтаві в цьому не дуже впевнені, а західні регіони  кажуть, що ніяких переговорів - йдемо до кінця. 

Чим далі війна від дому, тим менше люди розуміють що відбувається. Кожен день прилітає і кожен день я живу в страху не за себе, а за свою родину. Я точно один з тих, хто бажає, щоб це закінчилось як можна швидше.  Я хочу, щоб Україна дала копоті росіянам, але я точно не хочу, щоб це було будь-якою ціною, точно – не до останнього українця.

Мрію жити тільки в своїй країні, в Україні незалежній, сильній, могутній, некорумпованій, тільки тут. Я тут народився, я тут живу, і моя родина хоче жити тут.