Перший день повномасштабного вторгення був дуже страшним. Мій чоловік був тоді у Херсоні на роботі, зателефонував, сказав, що розпочалася війна. У нас була паніка. Було дуже страшно. 

19 березня у нас був у нас сильний обстріл. Це був перший день, коли нас окупували. Загинув мій кум, хрещений моєї доньки. Це для мене була дуже важка втрата. Ми не могли його по-людськи поховати, тому що орки не дозволяли цього зробити. Його не можна було впізнати. 

Ми мусили виїхати, бо у мене дочка працює у поліції слідчим. Поліцію здали колаборанти і до нас прийшли з обшуком. Так склалися обставини, що нам вдалося сказати, що вона тут не проживає і не працює у поліції. Ми викрутилися, але наступного дня змушені були виїхати. Ми виїхали колоною, своєю машиною. Брали із собою ще людей. Колону обстрілювали. Були поранені. Дякувати Богу, добралися до Кривого Рогу вдало.

До нас додому прийшли росіяни. Вони були такі озлоблені, з автоматами. Дуже було страшно і важко.

Коли зайшли у кімнату до моєї доньки, а в неї там лежала зброя і її документи, мені довелося сказати, що у неї ковід, вона помирає і до неї навіть не хоче приїжджати лікар. Вони злякалися і вийшли з хати. Завдяки цьому ми залишилися неушкоджені. 

У Кривому Розі ми були всім забезпечені, нам допомогали різні фонди, ліки були безкоштовні і все було дуже гарно. 

Дуже сумували за домівкою. У мене тут залишилася худоба, собака, кішка. Там було дуже складно. Сусід доглядав за нашим господарством поки нас не було. 

Ми повернулися, і зараз нас знову обстрілюють. На Великдень були ракетні обстріли, сьогодні були "шахеди" вночі. Теж були вибухи. 

Ми віримо у наші збройні сили, віримо, що вони переможуть, що ми переможемо. Робимо все для нашої Перемоги. Мріємо про неї щодня.