Мені 70 років. Я живу з чоловіком, йому 73. Є діти. Я сильно хворію. Війна стільки наробила горя! В перший день страшно дуже було. Ми не знали, що робити. Нам сусідка постукала у вікно і розказала. Ми з чоловіком удвох переживаємо війну. Він мене підтримує. 

Світла не було, води. Ми дев’ять місяців були в окупації. З річки возили воду. У перші місяці хліба не було, а потім люди стали продавати. Усе подорожчало, а грошей не було, пенсію нам не давали.

Ті моменти шокували, коли в нас стріляли. Сильно бомбили. Пролітало біля двору. Слава Богу, що не зачепило. Але це такий страшний звук! Я його запам’ятала на все життя. 

Молодші це легше переживають, а нам дуже важко. Прикро, що так усе вийшло, сумно за нашу державу. Купа ліків – ось, на тумбочці. Усю війну їх п’ю жменями. Серце хворе: і аритмія, і стенокардія. А на ноги взагалі не можу стати. 

Хочеться, щоб перемога була, щоб діти повернулися. Наш син із сім’єю і донька з родиною зараз в Польщі. Але ми думаємо, що настане перемога, все буде добре, і всі повернуться додому.