Дар’я Мечева

Запорізька гімназія № 107, 10-Г клас

Учитель, який надихнув - Бабиченко Лариса Борисівна

«Війна. Моя історія»

Війна- це жахливий початок іншого життя для нас усіх. Повномасштабне вторгнення в Україну застало всіх зненацька. Ми не розуміли: « Чому? За що?». За що рашисти руйнують не тільки будівлі, а й саме життя.

23 лютого 2023р. Я засинала з думкою тільки про невивчений текст з англійської мови. Хотіла прокинутися раніше та довчити його. Ніхто й гадки не мав, що почнеться війна.

24 лютого 2022р. Прокинулася від крику мами: « Почалась війна !». Я не могла це усвідомити. Усі були дуже шоковані та перелякані. Від стресу я пішла до себе в кімнату та заплакала. Мої думки важко було описати, я не могла зрозуміти: як це почалась війна? Ми живемо у 21 столітті. Яка війна? Усі мої рідні, близькі, друзі були шоковані.

Сусіди істерили, що рашисти скоро окупують моє рідне місто Запоріжжя. Після закінчення перщої реальної повітряної тривоги ми з татом пішли у супермаркет біля нашого будинку, купили продукти про всяк випадок та ліки для першої медичної допомоги.

У перші дні війни звуки сирени здавалися жахливими. У людей виникала паніка. Страшно було вийти на вулицю, вся увага прикута до новин, які ми читали в інтернеті або слухали по телебаченню. На жаль, реальність була страшнішою, ніж ми уявляли.

25 лютого 2022р. Ми з мамою поїхали до бабусі, а тато залишився вдома. Коли починалася повітряна тривога, ми йшли в коридор. Я дуже добре пам’ятаю, як хотіла спіймати кота Тимофія, щоб, на випадок вибухів, скло на нього не впало. Перші дні війни я не забуду ніколи . Також я пам’ятаю, як не могла заснути та молилася, щоб я, мої рідні, близькі, друзі були живі та з ними нічого трагічного не сталося.

Увесь цей час спілкувалася зі своєю подругою з Миколаєва, яка так само не могла усвідомити, що почалася війна. Вони ховалася в бомбосховищі усією родиною та домашніми улюбленцями. Мої родичі з Києва під час повітряних тривог бігли у метро. Найстрашніше було вночі: на вулиці темно, холодно, дорослі ведуть або несуть заплаканих дітей. А життя не припинялося навіть під час тривог. Київське метро стало осередком незламності, стійкості Люди зрозуміли: перемогти можна того, хто сам перестає боротися і врачає віру в перемогу.. Хтось волонтерить, хтось надає психологічну допомогу, хтось медичну, лунають українські пісні. І це все не давало занепасти духом.

Коли орки окупували місто Бердянськ Запорізької обл., моя двоюрідна бабуся не виходила декілька тижнів з дому, бо також боялася.

Війна нас дуже змінила. Ми в один момент усвідомили, що життя - це Божий дар. І ніхто не має права вирішувати жити нам чи ні. Війна навчила цінувати саме життя та кожен день у ньому. Війна не вибирає : дитина ти, жінка, літня людина, люблячий тато чи військовий, якою мовою ти розмовляєш . Війна не вибирає, кого вбити.

Коли в Запоріжжі російська ракета влучила на територію заводу, а у нас ударною хвилею повибивало вікна, тато вирішив, що ми з мамою виїжджаємо до Франції. Було жахливо у евакуаційному потязі: люди спали у проходах, у купе було до дванадцяти людей. Тіснява, задуха, плач дітей, невідомість, втрата рідних, друзів та близьких. Кожного чекали чужі країни. Але так хотілося вірити, що цей жах скоро скінчиться і ми повернемося до звичного життя.

Перебуваючи в еміграції, нарешті зрозуміла, що буду жити тільки на рідній землі, у своїй країні. Я дала собі слово, що ніхто не забере у мене рідну землю, родину, близьких.

Ми переможемо. Все буде Україна!