Терешко Софія, учениця 10 класу Уманського ліцею №2 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Островська Валентина Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вибух! Страх! Біль! Розчарування! Це все – початок. Початок страху, зруйнованих надій та розбитих сердець. Початок розуміння, що навколишній світ вже ніколи не буде колишнім. Це початок тиші в домівках, де колись лунав сміх, де життя здавалося безпечним; початок безсонних ночей, сповнених відчаю та сліз. Це початок мого шляху війни.

До 24 лютого всі розмови про війну здавалися нереальними. Це була ілюзія, яка нав’язувалася суспільством.

Вона не існувала у свідомості людей, не створювала дискомфорт чи обмеження. У неї просто ніхто не вірив. Але все ж таки в одну мить вона почала існувати. Почався цей жахливий етап — початок…

Я виходжу з під’їзду та бачу людей, які стоять, неначе оголені на полі бою. Вони, як і я, не знають, що робити. Зазираючи їм в очі, я бачила страх, відчай та розгубленість. Ці емоції перепліталися та створювали невидиму атмосферу тривоги, бо стояли в повній тиші. Але ця тиша – не просто відсутність шуму, це присутність неспокою. Кожен звук, шепіт вітру чи тріск гілки здається надто гучним.

У перші дні війни мій мозок був ніби в тумані. Він не міг абсолютно нічого проаналізувати, а я не могла сконцентруватися та приймати будь-які рішення. Я не одразу зрозуміла, що цей «початок» буде тривати довго.

У такі моменти потрібно знаходити в собі сили та починати діяти. Ми з мамою вирішили поїхати у бомбосховище, яке було в педуніверситеті. Ці дні я не забуду ніколи. Досі памʼятаю кожне обличчя наляканих людей, яких щодня ставало все більше й більше. І це означало лиш одне: стан у країні погіршується.

У сховищі в нас організувалася група, і ми почали допомагати людям, які тікали зі сходу на захід. Ми їх зустрічали, годували, облаштовували їм ночівлю. У їдальні університету ми готували їжу для ТРО. Ця робота врятувала мене від депресії.

Після місяця перебування в безпеці ми вирішили повернутися додому. З цього моменту в мене почалась адаптація. Я поступово звикала до повітряної тривоги, яка мене вже не лякала; почала багато читати.

Книга допомагала мені відволікатися від реалій та приносила хоча б якесь задоволення. Зник мій страх від перебування на свіжому повітрі. Я добре вчилася на дистанційному навчанні, хоча було важко без живого спілкування з однокласниками та вчителями.

На жаль, моя адаптація тривала недовго. 28 квітня російська ракета влучила в будинок в Умані, і це знову повернуло мене в «початок», хоча насправді це було щось набагато гірше – новий рівень жаху. Після трагічної ночі я вирішила піти до зруйнованого будинку. У руках несла м’яку іграшку та квіти, які хотіла залишити там, де колись жили люди. Коли я підійшла ближче до «місця болю», мої сльози полилися рікою. Я залишила іграшку біля світлин усміхнених дітей і довго плакала. Мені шкода було загиблих, шкода, що не здійсняться їхні мрії, що нереалізованими залишаться їхні плани. Я плакала за миром, який здавався променем щастя з минулого. Але крізь біль я зрозуміла, що кожна моя сльоза – це памʼять про тих, хто загинув.

Коли почалася війна, біль, страх, ненависть до русні, віра в перемогу об’єднали усіх українців.

Ми трималися одне за одного, допомагали нашим воїнам виживати на фронті, а біженцям виживати в тилу. Однак з часом ця єдність почала руйнуватися. Хтось змирився з цією новою реальністю, хтось шукає винних серед своїх, а хтось вирішив, що війна його більше не стосується. Замість того, щоб підтримувати одне одного, люди почали мірятися, у кого гірше… І знову — Страх! Біль! Розчарування!

Але, попри все, я вірю в перемогу й світле майбутнє моєї України. Дякую ЗСУ, що 1000 днів у мене був мій шлях, що я живу!