Вакуленко Тимур, учень 9 класу Гімназії №73 міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мінаєва Іванна Сергіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Коли пролунали перші постріли, я лежав у ліжку і слухав новини. Спочатку мені здавалося, що це поганий сон, який ось-ось закінчиться. Але з кожною годиною ставало зрозуміліше, що війна прийшла в наше маленьке містечко Пологи. Життя, яким ми його знали, перевернулося з ніг на голову.

Сирени, вибухи, постійний страх за наших близьких — все це стало новою реальністю.

Наш будинок — недалеко від центру міста. Ми проводили там більшу частину часу, намагаючись відгородитися від жахів війни. Але страх не покидав нас. Ситуація погіршувалася з кожним днем. Місто було на межі гуманітарної катастрофи. Не було ні електрики, ні води, ні їжі. Рішення виїхати з окупованого міста було важким, але необхідним. Ми знали, що там нам не буде безпечніше.

Довга дорога, сповнена невизначеності, була страшною, але сповненою надії.

Київ зустрів нас з відкритими обіймами. Місто, яке пройшло через найважчі випробування, стало для нас другою домівкою. Спочатку було важко звикнути до нового ритму життя, знайти роботу, винайняти житло. Але з кожним днем ми все більше відчували себе тут як вдома.

Київ — місто контрастів. У ньому органічно поєднуються сучасність та історія. Я захоплююся його енергією та можливостями, які він пропонує кожному. Але водночас я сумую за рідним містом, за мирним життям, яке у нас забрали.

Війна змінила мене. Вона змусила мене подорослішати і стати сильнішим. Я навчився цінувати кожен день, кожну мить, проведену з близькими. Я зрозумів, що найголовніше в житті — це здоров’я і свобода.

Незважаючи на всі труднощі, я вдячний за можливість жити в мирному місті. Я вірю в перемогу України і в те, що одного разу ми повернемося додому.