«У ній було щось таке магнетичне та особливе. Я завжди казала, що вона буде зіркою»

Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли? 

Ще на початку стосунків Надія та Богдан жартували, що у них буде двоє дітей: хлопчик Герман та дівчина Поліна. Так воно і вийшло – першим з’явився син, а потім – через кілька років – пара очікувала вже на другу дитину. УЗД показало – це буде дівчинка. Поліна народилась 24 липня 2013 року в Маріуполі на Донеччині.

Першим до себе немовля притис Богдан, бо Надія відходила від наркозу після кесаревого розтину. Чоловік грів на грудях свою дитину.

«Лікарі сказали, що так я передаю донечці імунітет», – пригадує Богдан.

На той час він працював механіком на кораблях і на кілька місяців міг бути у рейсі. Коли приїздив, весь час присвячував дітям та дружині. Допомагав із немовлям. «Щоб вкласти, надягав Надін халат, щоб запах її був. Так Поліна і засинала», – згадує батько.

З віком у Поліни почав проявлятись характер тата, розповідає Богдан: «Бойова, хитра, цілеспрямована. Робила все, що хотіла. Наді було з нею важко».

Поліна займалася танцями. Любила перевдягатися у різні костюми та виступати на сцені.

«Я завжди Наді казала, що Поліна буде зіркою. У ній було щось таке магнетичне та особливе. Вона відрізнялася від інших харизмою. Я думала, що у майбутньому Поліна стане актрисою, ведучою якогось шоу чи блогеркою», – розповідає Анастасія Мармизова. Поліна була найкращою подругою її сина Саші.

Вона завжди знала, як себе подати, що робити, куди йти. Її впевненість і безстрашність вражали. Особливо в порівнянні з моїм сином Сашею, він більш обережний, завмирає в незнайомій ситуації, а вона навпаки: «Так, пішли, розберемося по ходу».

У школі дівчинці подобалося природознавство та малювання, а от математика давалась складно. Дуже довго вивчала таблицю множення.

«Вчитися вона не дуже любила, більше Поліні хотілося гратись та дивитись ютуб», – розповідає батько Богдан.

Понад рік тому Богдан Тутунжи покинув роботу моряком, перевчився та влаштувався працювати в айті-компанію в Харкові. Родина збиралась переїжджати у це місто, незадовго до 24 лютого Богдан залишився працювати там, а Надія готувалась продавати квартиру в Маріуполі.

«24 лютого Надія зателефонувала і сказала, що почалася війна. Вона хотіла виїжджати з міста, але тоді було багато інформації, що дороги всі прострілюються росіянами. Переживав, щоб вони машиною не потрапили під снаряди. Просив почекати», – говорить Богдан Тутунжи.

Надія із Германом та Поліною спочатку кілька днів жили у приватному будинку батьків. Якось поряд в одну з домівок прилетів снаряд. Герман налякався, у нього почалась істерика, а молодша Поліна бігала і кричала «Бабуся-бабуся, дивися, я не боюся. Я смілива, як тато».

Після цього обстрілу Надія вирішила з дітьми перебратись у їхню квартиру. Їхнє помешкання було ближче до анонсованих місць евакуації. Родина готувалась виїздити.

Востаннє Богдан спілкувався з дружиною 5 березня, а потім зник зв’язок. Все інше, що трапилось після цієї дати, йому розповіли батьки та знайомі. Зокрема, і про трагічне 13 березня.

Надія загинула миттєво. Поліні перебило обидві ноги та руки

Поліна хотіла вийти на вулицю, бо на подвір’ї гуляла її подружка. Мама Надя довго відмовлялась, але все ж під натиском дитини погодилась. Старший син Герман разом із собакою залишився вдома. Тільки-но мама з донькою зробили кілька кроків на вулиці – росіяни почали обстріл із мінометів.

Надія загинула миттєво. Поліні перебило обидві ноги та руки. Брат Богдана відніс дівчинку до міської лікарні, де її оперували. Світла в медзакладі не було, тож використовували генератори.

Потім з’ясувалося, що в доньки була сильна кровотеча та пошкодження голови. Але тоді не було УЗД, щоби все це перевірити.

16 березня у Поліни відмовили нирки, вона померла.

17 березня у Маріуполь зміг заїхати Богдан і дізнався, що доньки не стало. Про смерть Надії йому сказали раніше. Чоловік намагався поховати своїх рідних, але жодна ритуальна служба тоді не працювала.

22 березня Богдан зібрав старшого сина Германа та собаку й вирушив у Дніпро. Довгий час він не знав, де його загиблі дружина та донька. Врешті представники окупаційної влади в Маріуполі почали збирати тіла в одному місці. Фотографували, присвоювали номери, й опісля ховали.

Так свою невістку та онучку впізнали батьки Богдана. Завдяки ним на могилах Надії та Поліни з’явились хрести з особистою інформацією.

Богдан говорить, що найтяжче, що могло з ним статися, вже трапилося. Він втратив двох своїх дівчат – дружину та доньку.

Герману не одразу розповіли про втрату мами та сестрички. Так само, як і другові Поліни – Сашкові. Анастасія Мармизова пригадує, що її син багато плакав і пів року після трагедії не міг навіть говорити про свою загиблу подружку.

«Я часто пригадую, як Надя любила свою ранкову рутину вдома: прийти в дитячу кімнату, розбудити Полінку, поцілувати, а вона так солодко потягувалася, Надя дуже тішилася таким моментам. Тепер я наче тішуся за них обох, коли буджу сина до школи, і так згадую Поліну та Надію», – говорить Анастасія Мармизова.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.