Олександр виїхав з-під обстрілів у столицю і тут ще раз переконався, які ж українці неймовірні.
Коли почалась війна, а наші міста стали справжнім полем бою, я вимушений був змінити місце проживання і переїхати до Києва. Там, де я мешкав раніше, не вистачало продуктів харчування й елементарних побутових речей.
Дуже страшно було переживати постійні бомбардування та обстріли. Та найстрашніше – бачити, як на твоїх очах гинуть люди. Все, що рятувало мене у перші дні війни, – це маленький молитовник моєї матері. Завдяки ньому я залишився живим.
Нам дуже не вистачало банальних продуктів та води. У нас не було навіть хліба. Від обстрілів бігали у тому, в чому були.
Наші українці неймовірні! Знаходились волонтери, які за можливості допомагали їжею, одягом, взуттям, засобами індивідуальної гігієни і надавали психологічну підтримку. Щойно я прибув до Києва - незнайома дівчина принесла мені картоплю, хліб і воду. Це була найсмачніша і найтепліша їжа, бо стільки турботи й любові я давно не відчував.
Наразі ми - переселенці, війна роз’єднала нашу родину, живемо далеко один від одного: я з братом мешкаю у Києві, а сестра – в Чернігівській області.
Я – безробітний, хоча до війни працював менеджером з клієнтського сервісу в дуже відомій французькій косметичній компанії. Зараз - в активному пошуку роботи, готовий навіть змінити професію.
