Ми з чоловіком жили у Сєвєродонецьку. Чоловіку 81 рік, мені - 75. У нас двоє синів. Один син був в АТО, два роки тому він помер. Старший син з невісткою і внук у нас у Харкові. У Сєвєродонецьку у нас була трикімнатна квартира. Нині ми залишились без нічого. Винаймаємо житло. 

Коли розпочалася повномасштабна війна, ми боялись виїжджати. Мій чоловік після операції на серці і трьох інсультів. А діти нас умовили виїхати із Сєвєродонецька. Ми не хотіли. Аж поки не стало ні світла, ні газу, ні води. Діти сказали, щоб ми швиденько збирались. Вони виїхали у Кривий Ріг. Ми під бомбардуваннями евакуювались і приєднались до дітей. 

Коли вимкнули газ, ми готували на електроплитці. Згодом вимкнули світло. Боялись, що зникне зв'язок, тоді взагалі було б непереливки. Ліки нам передавав син. Він приїхав з волонтерами, привіз ліки, знову нас умовляв. А я чомусь боялась залишити квартиру. Коли вже не стало ніяких комунікацій, поїхали. 

У нашу квартиру в Сєвєродонецьку було влучання. Згоріло все майно, квартира. У чому ми були, у тому й залишились. 

У сина у приватному будинку пошкодило дах, вони втратили бізнес. 

У Кривому Розі нас шестеро, враховуючи трьох людей з інвалідністю. Волонтери нам допомагають, ми отримуємо гуманітарну допомогу.

Хочеться щоб війна закінчилася чимшвидше. Ми щодня молимось за наших хлопців і дівчат. З Господньою допомогою і з допомогою наших іноземних партнерів будемо сподіватися на швидке закінчення війни. 

Поки повернення у Сєвєродонецьк нереальне. Місто зруйноване, зимувати доведеться тут. Дай Бог доживемо до Перемоги. Будемо відбудовувати місто.