Я проживав у Пологах. Працював машиністом тепловоза. 24 лютого мене розбудила дружина і сказала, що почалася війна, обстрілюють міста по всій Україні. Мене викликали на роботу, аби отримати інструкції, що робити далі. Зібрали чоловічий колектив, обговорювали, чи візьмемо зброю в руки.

У першу ніч ми були збентежені, було доволі тихо. Ми з дружиною поїхали до мами моєї жінки, бо там був приватний будинок з підвалом.

Згодом зайшли російські війська, стало страшніше. Побутові справи вирішував я. Задача була одна – дістати їжу. В цьому допомагали сусіди. Воду брали з водокачки. Були труднощі зі зв’язком, я не міг нікому зателефонувати, аби дізнатись ситуацію.

Після декількох бомбардувань з мінометів у нас посеред вулиці впала ракета та зруйнувала чотири будинки. Я зрозумів, що треба виїжджати. Молодший син почав лякатися вибухів.

Виїхали ми до Запоріжжя через російські блокпости. Було морально важко бачити окупантів на рідній землі. Стримував себе, аби не сказати зайвого, бо у них були автомати, декільком людям погрожували.

Запоріжжя ми знаємо, тут є знайомі та ближче додому. Сподіваємось, що наше місто визволять та ми повернемось.

Я не розумію, як у ХХІ столітті може таке відбуватися. Сподіваємось, що все це скоро закінчиться та ми повернемось до спокійного життя. Для мене майбутнє – це можливість бачити, як ростуть мої діти, бути поруч з дружиною. Хочу відновлювати країну у світлому майбутньому!