Тетяна пам'ятає той день дуже чітко. Вибухи лунали з усіх боків, всі відчували наростаючу напругу. Ніхто не знав, що робити, наскільки близько йде бій, наскільки серйозна ситуація і як довго це триватиме. Вирішили залишитися. Підвал перетворився на прихисток - туди зносили дитячі візочки, перевіряли, чи можна дістати воду безпосередньо з погреба. Відстань до епіцентру боїв була невеликою - 5-10 кілометрів. Дрони постійно кружляли над ними, а кожен день був випробуванням.

У родини Тетяни залишилися індики, і сімʼя вирішила віддати м'ясо тим, хто цього потребував – школам, лікарням та пунктам прийому переселенців. Нині Тетяна та її родина продовжують допомагати армії. Вони відправляють тушковане м'ясо, паштети, гречану кашу з індичатиною.