Напередодні повномасштабного вторгнення Вікторія працювала медсестрою у дитячому садочку. Увечері 23 лютого вона попередила своїх дітей, що зв'язок може зникнути, і порадила їм не панікувати й одразу повертатися додому, якщо їх відпустять зі школи. 

Наступного ранку, 24 лютого, вона прокинулася, як завжди. Вибухів не було чути, і все виглядало спокійно. Провівши дітей до школи, Вікторія відчула дивне передчуття. Зателефонував її двоюрідний брат із Києва й сказав: "Віка, це війна!". 

Новини підтвердили найстрашніше. Її чоловік у той момент працював біля Києва. Він був у паніці, оскільки поблизу лунали вибухи. Повернення додому зайняло в нього цілий день — замість звичних п’яти годин. 

Через кілька днів родина вирішила залишити місто Вараш, де розташована атомна станція, і переїхати в село. Брат Вікторії вирушив до військкомату, хоча він не мав військового досвіду. На її слова про небезпеку він лише відповів: "Віка, всі пішли, а я що буду робити? Як я далі буду дивитися їм в очі?" 

Попри все, Вікторія не втрачає віри: "Я дуже хочу, щоб ми повернули всі наші землі. Щоб і Крим був наш, і Луганськ, і Донецьк наш. І я дуже хочу, щоб ми перемогли".